Історія української культури 002

Створюючи «Березіль», Л.Курбас виходив з того, що театр повинен не відтворювати, а формувати  життєві принципи  людей  у суспільстві. Творча  програма Л.Курбаса відзначалась історичною далекоглядністю. Митець вперше в історії українського професійного театру розробив комплексну програму театральної реформи. Він вивів українське театральне мистецтво на світову арену. Про це свідчить той факт, що на світовій театральній виставці 1925 р. в П-рижі макети театру «Березіль» одержали золоту медаль.«Березіль» з його чіткою національною та мистецькою позицією постійно зазнавав критики.  Наприкінці  1933  р.  Л.Курбас  був  зааре-штований,  а  театр  «Березіль» переформовано і перейменовано у Харківський державний драматичний театр ім. Т.Шевченка.

У 1925-1926 pp. уперше за всю історію України були створені національні театри опери і балету в Харкові, Києві та Одесі. Організовувалися також численні філармонії, оркестри, хорові капели, камерні ансамблі, оркестрові колективи. Були написані і поставлені перші українські балети.

В  складних  умовах  розвивалося  українське  кіномистецтво,  яке  ставило  і демонструвало фільми переважно агітаційного характеру. У 1920-ті роки почала працювати Одеська кінофабрика, будувалась Київська кіностудія. У театрі та в кіно успішно працювала

 

М. Заньковецька.

Велику роль у становленні і розвитку кіномистецтва відіграв Олександр Довженко, якого  Чарлі  Чаплін  назвав  найбільшим  поетом  кіно,  він  з  1926  р.  був  кінорежисером Одеської    кіностудії.    Надзвичайною    популярністю    користувалися    його    кінофільми

«Звенигора», «Арсенал», «Земля».

В 1927 р. О.Довженко знімає фільм «Сумка дипкур’єра», в якому єдиний раз знявся сам  у  ролі  кочегара.  Свій  глибоко  оригінальний  стиль  кінорежисер  виявив  у  фільмах

«Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Ці фільми відображали своєрідність, традиційність українського народного життя, навіть зрушеного революцією. В 1958 р. на Всесвітній   виставці   в   Брюсселі   кінофільм   «Земля»   включено   до   почесного   списку дванадцяти кращих фільмів світу всіх часів і народів.

Вагомий   внесок   в   розвиток   українського   кіномистецтва   зробили   режисери   І. Санченко, І. Кавалерідзе, Л. Луков.

Образотворче мистецтво продовжувало традиції художників попередніх століть. Художники освоювали нову тематику, нові стилі художнього відображення дійсності. Українське мистецтво пензля збагатили М. Бойчук, М. Дерегус, М. Бурачек, В. Касіян, Ф. Кричевський, Г. Нарбут, В. Петрицький, О. Павленко, і. Падалка, М. Самокиш, Г. Світлицький, К. Трохименко.

В 20-ті роки значно пожвавився новаторський пошук у галузі об-разотворчого мистецтва. Друга половина 20-х років стала піком популярності визначного українського живописця-монументаліста і педагога, одного з основоположників українського монументального мистецтва, професора Київського художнього інституту М.Л.Бойчука (1882–1937). Виходець з Галичини, він вчився в Кракові, Мюнхені, в Італії, протягом трьох років мав свою майстерню в Парижі. Відстоюючи власну концепцію живопису, художник у своїй творчості поєднував традиції давнього візантійського мистецтва з елементами українського народного орнаменту, мозаїки і фрески періоду княжої доби та іконопису ХVІІ–ХVШ ст.

М.Бойчук  мав  численних  учнів  і  послідовників,  створив  цілу  школу  художників-

монументалістів, так званих бойчукістів (Т.Бойчук, К.Гвоздик, А.Іванова, С.Колос, О.Мизін, О.Павленко, І.Падалка, М.Рокицький та інші). За радянських часів він разом з учнями брав участь у так званій «монументальній пропаганді». Під його керівництвом виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919), санаторію ім. ВУЦВК в Хаджибеївському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933–1935).

Традиції українського народного мистецтва розвивали І. Гончар, Г. Собачко, М. Приймаченко, П.Власенко та інші майстри, вироби яких вражали своєю неповторною національною своєрідністю. Твори образотворчого мистецтва, як і народного, виставлялися в багатьох музеях, мережа яких охопила всі великі міста України. Особлива увага приділялася монументальній пропаганді. У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типу  були  поставлені  пам'ятники  В. Леніну.  Українські  митці  мали  здобутки  і  в  галузі архітектури та скульптури. Найбільш значними спорудами, створеними в довоєнний час, стали Канівський музей-заповідник «Могила Т.Г.Шевченка» (1936–1938 рр., архітектори – В.Кричевський. П.Костирко), будинки Вер-ховної Ради Української РСР (1936–1939 рр. архітектор – В.Заболотний), Раднаркому УРСР (1936–1938 рр., архітектори – І.Фомія, П.Абросимов), Інженерно-будівельного інституту (1938 р., архітектор – Д.Дяченко). Монументальна і монументально-декоративна скульптура збагатилась пам’ятниками Т.Шевченку в Харкові (1935), Києві та Каневі (1939) роботи російського скульптора М.Манізера (1891–1966), був відкритий пам´ятник Григорію Сковороді (автор І. Кавалерідзе),скульптурними портретами Т.Шевченка, І.Франка, О.Довженка, автором яких був Г.Пивоваров.

Активним було музичне життя України. Були створені Республіканська капела під керівництвом О. Кошиця, капела «Думка», які багато зробили для пропаганди української музики. Почалася діяльність музично-театрального інституту в Києві, перша оперна трупа з'явилася в Києві і Харкові. Із трагічною загибеллю М.Леонтовича у Києві було створено Музичне товариство імені Миколи Леонтовича, у якому згуртувалися такі відомі музиканти,

 

як Борис Лятошинський, Гнат Хоткевич і Григорій Верьовка, а також і митці з інших видів мистецтв — літератор Павло Тичина, театральний режисер Лесь Курбас, художник Юхим Михайлів та багато