Історія української культури 002

Закрили театр  «Березіль», арештували і розстріляли всесвітньо відомого режисера Л. Курбаса. Жорстокої розправи зазнали митці кобзарського цеху. За різними підрахунками упродовж 1930-х років московською владою було розстріляно від 200 до 337 кобзарів, бандуристів  та  лірників,  серед  загиблих —  композитор  і  мистецтвознавець,  засновник харківської школи бандури Гнат Хоткевич.

Про масштаби репресій говорить і такий факт: з 85 вчених-мовознавців репресували

62. Лише наркомат освіти «очистили» від 2 тисяч співробітників. Про масштаби трагедії української  культури  свідчать  такі  дані:  у 1930  р.  друкувалося  259  українських письменників, після 1938 р. – лише 36 з них. За цей час померли своєю смертю лише 10 письмен-ників.

Великою втратою для української культури стала смерть талановитого енциклопедично освіченого художника М.Л.Бойчука. В 1936 р. його заарештували і 13 липня

1937 р. розстріляли, а разом з ним і багатьох художників з його славнозвісної школи «бой- чукістів», що їх професор О.Сидоров назвав «майстрами європейського масштабу». Їх звинуватили    у   збоченні   від   реалістичних    традицій   і   відірваності   від   життя,    у

«контрреволюційному традиціоналізмі» і «національній формі». Разом з ними було знищено чимало їхніх творів. Отже, гинули не тільки люди, нищилися цілі напрями і художні школи. Так трапилося з М.Л.Бойчуком і його школою, так трапилося і з режисером-новатором харківського театру «Березіль» Л.Курбасем, значення якого для українського театру таке ж, як Мейєрхольда – для російського.

Культурні заклади закривалися або вихолощувалися. Із бібліотек було вилучено видатні твори української науки і літератури. Вже у 1935 р. П.Постишев зізнався, що «члени Компартії України поча-ли деукраїнізуватися і навіть перестали розмовляти  українською

мовою».

 

На початку 30-х років починає швидко падати кількість ук-раїнських видань. Коли з

1919 по 1927 р. було видано українською мовою 10218, у 1927–1928 рр. – 5413, у 1928–1929 рр. – 6665 назв, то у 1939 р. вже тільки 1895 назв, тобто менше третини видань 1928– 1929 рр. Остання цифра виявилась дуже стабільною. Так, у 1950 р. українських видань було 1850, у 1980 р. – 2164, у 1985 р. – 1890, у 1986 р. – 1828 назв. Отже, український книгодрук у 80-і роки займав ті ж позиції, що і в 1939 р.

Аналогічні зміни розгорталися і в пресі: якщо у 1931 р. українською мовою виходило

90 відсотків газет та 85 відсотків часописів, то до 1940 р. їхній відсоток упав відповідно до

70 та 45.

Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдало нищівного удару українській культурі в цілому, бо  українське село — носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних традицій.

Гонінням піддалася і церква. На межі 20-30-х років були арештовані керівники і заборонена Українська автокефальна церква, яка була створена на хвилі національного революційного піднесення. Така ж доля спіткала після II світової війни Українську греко- католицьку церкву в Західній Україні. Усього в 1917—1939 рр. було зруйновано 8 тисяч церковних споруд — більше половини всіх храмів.

Величезну повагу викликають ті люди, які, усвідомлюючи небезпеку для себе особисто,  допомагали  іншим.  В. Вернадський  намагався  врятувати  свого  багаторічного соратника,  секретаря  Всеукраїнської  Академії  наук  філолога  і  видатного  сходознавця А. Кримського. Коли у Харкові висунули обвинувачення проти Л. Д. Ландау (майбутнього лауреата Нобелівської премії), директор Інституту фізичних проблем П. Л. Капіца запросив його до Москви, а пізніше домігся звільнення його з-під арешту.

Водночас розгорнулася широка «атеїстична пропаганда», яка зводилася до висміювання релігії та богохульства, що ображало й відштовхувало віруючих. По церквах

«на індустріалізацію» забирали дзвони. На Різдво 1930 р. було влаштоване масове спалення ікон, книжок, зокрема стародруків, предметів релігійного культу. Розпо-чалося масове закриття  храмів.  У  них  влаштовувалися  сільбуди,  школи,  клуби,  гаражі,  склади.  Храми

почали систематично руйнува-ти. Зокрема в Києві під виглядом реконструкції міста було зруйно-вано велику кількість давніх архітектурних пам’яток, серед них – унікальну пам’ятку давнини, всесвітньовідомий Золотоверхий Ми-хайлівський собор, споруджений за ініціативою внука Ярослава Мудрого, київського князя Святополка Ізяславича у 1108–1113 рр. як головний храм Свято-Дмитріївського монастиря. Вважається, що це була одна з найвеличніших  та  найвидатніших  споруд  не  лише давнього  Києва,  а й  усієї  Європи.  За іменем собору незабаром увесь комплекс монастиря отримав назву Михайлівського Золотоверхого. На місці собору передбачалося спорудження урядових будинків після повернення уряду України з Харкова до Києва.

Знищили собор Успіння Богородиці Пирогощої на Подолі, збудований в 1132 р. і згадуваний у «Слові о полку Ігоревім», головну Богоявленську церкву Братського монастиря на території Києво-Могилянської академії – пам’ятку XVII ст. Не лишилося й сліду від таких видатних архітектурних пам’яток, як Військово-Микільський собор (XVII ст.), «Ірининський

стовп» (X  ст.),  Василівська  (Трьохсвятительська)  церква  (XII  ст.),  Воскресенська  церква

(XVII ст.), Щекавицька Всіхсвятська церква (XVIII ст.), Георгіївська церква (XVIII ст.).

У 1934 р. висадили в повітря Межигірський монастир, пам’ятку XII ст., який у пізніші часи правив за