Історія української культури 002

У цей період проходив процес жанрового збагачення української музики. Це значною мірою   пов'язане   з   творчими   пошуками   Л. Ревуцького,   В. Косенка,   Б. Лятошинського, О. Чишка.    Напрям    модернізму    в    українській    музиці    репрезентував    композитор Б.Лятошинський (народився у Житомирі), створивши у європейському стилі оперу «Золотий обруч» (1930). Новаторські тенденції виявилися у творчості композитора М.Вериківського – автора першого українського балету «Пан Каньовський» (1930).

На 20–30-ті рр. припала творча діяльність композитора Віктора Степановича Косенка (23.11.1896–3.10.1938). У цю добу завданням першочергової ваги він вважав надання українському мистецтву  високого  професіоналізму,  наближення  його  до  світового  рівня. Його музиці характерні високий гуманізм, реалістичність та глибока змістовність. З 1914 по

1918 рр. В.Косенко навчався у Петербурзькій консерваторії. Після її закінчення він переїхав до своїх рідних у Житомир, працював викладачем фортепіано у музичній школі, брав ак-

тивну участь у музичному житті міста, виступаючи на концертах як соліст і акомпаніатор. У

1929 р. В.Косенко переїжджає до Києва, де займається викладацькою діяльністю, плідно працює як композитор.

Високого рівня досягла українська виконавча культура. Серед виконавців широко відомими   були   співаки   М. Литвиненко-Вольгемут,   І. Паторжинський,   О. Петрусенко, З. Гайдай, Б. Гмиря.

Розвитку української музики, як і культури загалом, заважала політика влади з її пропагандистським ставленням до мистецтва, бюрократичною регламентацією, утилітаризмом і недовір'ям до «буржуазної естетики». Виникла велика кількість музичних об'єднань, які часто вороже ставилися один до одного без достатніх на те причин і діяли на кон'юнктурній основі.

2.  Українські культурні діячі – жертви сталінського терору.

Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим

розгорнув  масові  репресії.  У  сучасну  публіцистику,  наукову  літературу  увійшов  образ

«розстріляного  відродження».  У  1930 р.  був  організований  судовий  процес  над  Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення   були   висунені   проти   віце-президента   Всеукраїнської   Академії   наук С. Єфремова.  Перед  судом  постало  45  чоловік,  серед  яких  були  академіки,  професори, вчителі, священнослужитель, студенти.

Серед підсудних були 2 академіки – Сергій Єфремов і Михайло Слабченко, 11 професорів  –  Йосип  Гермайзе,  Олександр  Черняхівський,  Всеволод  Ганцов,  Григорій Іваниця,  Василь  Дога,  Вадим  Шарко,  Володимир  Удовенко,  Володимир  Підгаєцький, Микола Кудрицький, Петро Єфремов, Володимир Щепотьєв, 2 письменники – Людмила Старицька-Черняхівська – дочка Михайла Старицького, і Михайло Івченко, священнослужитель, професор богослов’я В.М.Чехівський, видатний український вчитель, директор першої Київської трудової школи ім. Т.Г. Шевченка В.Ф. Дурдуківський, науковці Всеукраїнської академії наук (ВУАН), викладачі вузів, учителі, юристи, священнослужителі, студенти.

Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Центральною постаттю судового процесу був Сергій Олександрович Єфремов (1876–1939) – академік, віце-президент ВУАН. Його засудили на 10 років позбавлення волі з наступним позбавленням у правах на 5 років. Помер С.Єфремов в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня

1939  р.  Тавром  «ворог  народу»  була  позначена  не  лише  його  біографія,  а  й  наукова діяльність. Тим часом С.Єфремов був вели-ким вченим, який творив своєрідну енциклопедію української літе-ратури. У його доробку близько тисячі наукових праць про творчість Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки. Із 45 засуджених у справі організації 12 у 1937–1938 рр. за рішенням несудових органів були розстріляні за іншими справами. П’ять засуджених, у тому числі С.Єфремов, вмерли у місцях позбавлення волі. Після суду було заарештовано ще близько 400 учасників «Єфремовсь-кого підпілля», а всього у справі «СВУ» пройшло майже

30 тис. осіб.

 

Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Однією з перших установ, що зазнала головного удару, була Всеукраїнська Академія наук. Вона вважалася властями притулком і осередком консолідації української «буржуазно-націоналістичної» інтелігенції та колишньої кадетсько- монархічної  університетської  професури.  Після  процесу  СВУ  уряд  ввів  цензуру  на  її видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти «буржуазних націоналістів». Було ліквідовано науково-дослідний інститут історії української культури, інститут економіки й організації сільського господарства, інститут літературознавства ім. Шевченка. У 1931 р. розпустили  історичну  секцію  М.Грушевського,  який  на  початку  1924  р.  повернувся  з еміграції до Києва і розгорнув широку наукову діяльність. Вся діяльність Академії була визнана як «буржуазно-націоналістична» й «контрреволюційна». М.Грушевський був підданий політичним гонінням, а потім арештований у сфабрикованій справі «Українського національного центру». Крім М.Грушевського, якого у 1926 р. обрали академіком Всеукраїнської Академії наук, а в 1929 р. – році «Великого перелому» – ще й академіком Академії наук СРСР, по справі «Українського національного центру» проходив ще один відомий діяч української історичної науки, академік М.І.Яворський (1884–1937). М. Грушевського незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О. Довженка.

Обвинувачення  в  буржуазному  націоналізмі  було  висунене  проти  наркома  освіти М. Скрипника — старого більшовика, одного з керівників Жовтневого повстання. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся відкрито виступити з критикою сталінських методів, відстоював політику українізації. У 1933 напередодні арешту Скрипник застрелився.

У 1938—1954 було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. За підрахунками істориків літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя  самогубством,  16  пропали  безвісти,  7  померли