Історія української культури 002

Головним наслідком «відлиги» стало формування генерації моло-дих українських письменників,  поетів,  публіцистів,  критиків,  худож-ників.  Вони  увійшли  в  історію  як

«шістдесятники», серед них – Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Світлич-ний, Валентин Мороз, Євген Сверстюк, Євген Гуцало, Алла Горська, брати Горині та багато інших. Вони прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними   засобами   проти   тоталітарної   системи,   чинили   їй   інтелектуальний   опір, виступали  за  докорінне  оновлення  на  засадах  загальнолюдських  цінностей  всього суспільного життя.

Наприкінці 50-х – на початку 60-х років розквітає талант одного з найяскравіших українських поетів, «лицаря українського відрод-ження» Василя Симоненка. Уродженець Полтавщини, В.Симоненко почав писати вірші, ще навчаючись на факультеті журналістики Київського університету. У 1962 р. побачила світ перша творча лас-тівка – його поетична збірка віршів «Тиша і грім». Згодом вийшла друком збірка «Земне тяжіння». У 1965 і 1973 рр. у Мюнхеніопубліковані інші твори автора. Однак побачити їх Василю Симоненку так і не судилося. У 1963 році він помер.

Стрімко,  буквально  блискавкою  увірвалася  в  українську  поезію  одна  з  найбільш

обдарованих  представниць  «шістдесятництва»  Ліна  Костенко.  З  відзнакою  закінчивши

Літературний  інститут  ім.  Горького  в  Москві,  поетеса  випускає  дві  одразу  ж  помічені

 

критикою   збірки   поезій   –   «Проміння   землі»  та   «Мандрівне   серце».   Ліна   Костенко звертається до вічних проблем духовності українського наро-ду, історичного минулого держави. Вірші поетеси вирізняла неординарність, просторовість роздумів, критичні оцінки багатьох подій. Справжнім шедевром став надрукований у 1980 р. віршований роман Ліни Костенко «Маруся Чурай». Він здобув одностайну при-хильність у читачів і відзначений найвищою нагородою України – Шевченківською премією.

Пік «відлиги» для України припав на кінець 50-х – початок 60-х років. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали най-більший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії. В 1957 р, вони становили 53 відсотки, у 1958 р.

– 60, у 1960 р. – 49, але вже у 1965 р. цей показ-ник опустився фактично до рівня 1940 р. – 41

відсоток, а потім – лише неухильно зменшувався.

Однак ще за правління М.Хрущова хвиля «відлиги» почала спадати. Так, уже в 1958 р. було прийнято постанову ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи із життям», яка відкрила найширші мож-ливості для посилення русифікації. В 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла новий шкільний закон, який надавав право батькам виби-рати своїм дітям мову навчання. Було зрозуміло, що батьки з метою полегшення дітям майбутньої кар’єри обиратимуть в школах вели-ких міст російську мову навчання. Це призвело до того, що в 60-х роках в обласних центрах і Києві українські школи становили 28 відсотків, а російські – 72 відсотки.

В цілому по Україні кількість шкіл з російською мовою викла-дання збільшилася з

4192 в 1959–1960 рр. до 4703 в 1965–1966 рр. Кількість українських шкіл за цей період скоротилася з 25308 до 23574. Причому переважна більшість українських шкіл були невеликими. В середньому на одну українську школу припадало 190 учнів, а на кожну російську  –  524.  Але  все-таки  в  українських  школах  продовжувала  навчатися  основна частина учнівського контингенту. Значно зменшилася питома вага україномовних газет. В

1963 р. із загальної кількості газет в Україні (2366) українською мовою виходило лише 765.

 

 

 

3. Основні тенденції розвитку української культури у другій половині 60-х – першої половини 80-рр ХХ ст.

Після звільнення М.Хрущова в жовтні 1964 р. «відлига» остаточно припинилась. На

зміну їй прийшла реакція, почались переслідування діячів культури. В серпні-вересні 1965 р. у декількох містах України були заарештовані близько трьох десятків чоловік з кола шістдесятників, майже всі – представники творчої та наукової інтелігенції.

Це викликало опір з боку відомих у республіці людей. Із запитом про долю заарештованих до першого секретаря ЦК Компартії України П.Ю.Шелеста звернулися авіаконструктор Олег Антонов, письменники Іван Драч, Ліна Костенко, Андрій Малишко, Михайло Стельмах, композитори Георгій і Платон Майбороди, кінорежисер Сергій Параджанов.

Під час прем’єрного показу фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Ю.Бадзьо, І.Дзюба, В.Стус і В.Чорновіл повідомили аудиторію, що в Україні розпочали-ся політичні репресії. Ця подія сталася 4 вересня 1965 р. і була пер-шим громадянським політичним протестом у Радянському Союзі після сталінської доби.

Наприкінці 1965 р. молодий літературний критик І.Дзюба висту-пив з об’ємною статтею під назвою «Інтернаціоналізм чи руси-фікація?», у якій було піддано нищівний критиці національну політи-ку влади, спрямовану на русифікацію України. Автор доводив, що    русифікація    –   продовження   політики    російського    шовінізму   і    ко-лоніалізму.

«Колоніалізм, – писав він, – може виступати не лише у формі відкритої дискримінації, а й у формі «братства», що дуже ха-рактерно для російського колоніалізму».

З 1969