Історія української культури

У драматургії В. Винниченка вперше виведено на сцену українську інтелігенцію, українське місто. Письменник художньо досліджує психологію політизованої людини, революціонера-самозреченця, особисте життя якого підпорядковане громадськими потребами, а моральне єство – світоглядним ідеалам і принципам. Показовою є п’єса „Між двох сил” (1918), де зображено конфлікт між ідеалами людини та її політичними поглядами, моральні хитання особистості у критичних (межових) обставинах.

У Західній Україні співцями тяжкої селянської долі були письменники В. С. Стефаник (1871- 1936), Л. С. Мартович (1871-1916), Марко Черемшина (Іван Юрійович Семанюк, 1874-1927). На Буковині найвидатнішою письменницею демократичного напряму була О. Ю. Кобилянська (1863 -1942). Найвизначнішим її твором є повість „Земля”.

Незважаючи на тяжкі умови, продовжували розвиватися в Україні драматургія, театр, музика. Найбільш значною в Україні була театральна українська трупа М. Кропивницького до якої входили М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька, І. Карпенко-Карий, Г. Борисоглібська, Ф. Левицький та ін. У 1907 р. після успішних гастролей цієї трупи в Києві, М. Садовський заснував перший український стаціонарний театр.

На західноукраїнських землях продовжував свою творчу роботу єдиний український професійний театр товариства „Руська бесіда” у Львові. Серед російських театральних колективів виділявся театр М. Соловцова у Києві, в якому об'єдналися видатні майстри сцени – М. М. Тарханов (Москвін), О. М. Свєтловидов, К. О. Марджанішвілі (Марджанов) та ін. У містах і селах продовжували працювати численні аматорські театральні гуртки, зокрема робітничі і селянські.

Значно розширився на початку XX ст., особливо в період революції 1905- 1907 років, репертуар українського театру. Його основою залишались класичні п'єси М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, але театральні трупи дедалі частіше ставили і п'єси інших українських авторів: Лесі Українки, Франка, Г. Хоткевича, В. Винниченка, а також твори російських і західноєвропейських класиків.

В активізації музичного життя в Україні визначну роль відіграло створення М. Лисенком у 1904 р. в Києві музично-драматичної школи, яка в 1913 р. була реорганізована в консерваторію, і в 1903 році у Львові з ініціативи А. Вахнянина – Вищого музичного інституту ім. М. В. Лисенка. Важливе значення мало виникнення багатьох хорових колективів. Для поширення оперної музики багато зробили постійні російські оперні театри, що діяли в Києві, Харкові та Одесі з другої половини XIX ст., та українські драматичні театри, в першу чергу стаціонарний музично-драматичний театр М. Садовського в Києві, в якому поряд з драматичними виставами за період з 1907 по 1915 рік було поставлено близько півтора десятка опер і оперет. Світової слави набула видатна українська співачка С. А. Крушельницька (1873-1952).

На початку XX ст. продовжував свою творчу роботу видатний український композитор М. Лисенко. Відгукуючись на революційні події, він написав твори, які мали глибоко громадянське, революційне звучання: хор-гімн „Вічний революціонер” на слова І. Франка, кантату „До 50-х роковин смерті Т. Г. Шевченка” на слова В. Самійленка, опери „Тарас Бульба” за М. Гоголем і „Енеїда” за І. Котляревським та ін.

Низка творів високого громадянського звучання написали учні й послідовники М. Лисенка. Зокрема, К. Г. Стеценко (1882-1922) створив героїчну оперу „Кармалюк”, музично-вокальні твори на слова Т. Шевченка, І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки. М. Д. Леонтович (1877-1921) найбільше уславився хоровою обробкою народних пісень (“Щедрик”, „Дударик”, „Ой з-за гори кам'яної”, „Козака несуть” та ін.). Організовуючи учнівські й народні хори, Леонтович багато зробив для розвитку масового хорового мистецтва.

Видатним композитором, педагогом і музичним діячем був Я. С. Степовий (Якименко, 1883-1921). Його твори – вокальний цикл „Барвінки”, фортепіанний „Прелюді пам'яті Т. Г. Шевченка”.

На західноукраїнських землях композитором демократичного напряму був С. П. Людкевич (1879-1979). У своїх творах „Хор підземних ковалів”, „Ой вигострю товариша”, „Останній бій”, „Кавказ” (на слова Т. Шевченка) Людкевич створив образ нескореного народу.

Активно працював у Західній Україні композитор і музичний діяч А. К. Вахнянин (1841-1908). Він написав оперу „Купало”, створив багато хорових і сольних вокальних творів, обробляв народні пісні, брав участь у створенні музичних товариств, був організатором і першим директором Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові.

У образотворчому мистецтві продовжували свою діяльність художники К. Костанді, М. Пимоненко, С. Васильківський та ін. Так, нові цікаві картини створив С. Васильківський. Зокрема, разом з художниками М. Самокишем та М. Беркосом він написав для будинку Полтавського земства три монументальні композиції – „Чумацький Ромоданівський шлях”, „Вибори полковником Мартина Пушкаря”, „Козак Голота”. Автором високохудожніх картин був О. О. Мурашко (1875-1919). Найкращі з них – „Похорон кошового”, жанрові картини з життя селян. У Західній Україні плідно працювали в живопису І. Труш і А. Манастирський. Перший із зазначених художників створив низку портретів видатних діячів української культури: І. Франка, Л. Українки, М. Лисенка та ін. Більшість творів Манастирського написані за мотивами українських народних пісень і дум.

У архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн (від французького moderne – новітній, сучасний). Прихильники модерну, відходячи від принципів класичної архітектури,