Історія української культури

У чому значення поеми «Енеїда»?

Які твори М. Гоголя присвячені Україні?

Чому український народ шанує і любить Т. Шевченка?

Хто автор першого українського національного історичного роману? Що Ви про нього знаєте?

Хто заснував український професійний театр?

Які архітектурні споруди в Україні класичного стилю Ви знаєте?

Чи вважаєте Ви еклетизм занепадом у архітектурі?

Які історичні події надихнули Гулака-Артемовського на створення першої української національної опери?

Кого з українських «передвижників» Ви знаєте?

Хто з українських митців був улюбленим учнем автора картини «Останній день «Помпеї»?

Хто з лідерів Товариства пересувних художніх виставок народився в Україні, на Слобожанщині? Які свої твори він присвятив Україні?

Хто автор пам’ятника Б. Хмельницькому у Києві?

 

Розділ V. Українська культура у ХХ – на початку ХХІ століть

 

1. Стан української культури напередодні та у період національно-демократичної революції 1917-1921рр.

Етап національного відродження початку ХХ ст. був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці ХІХ ст. і тісно пов’язаного з утворенням національної державності. На початку XX ст. правлячі кола Російської та Австро-Угорської імперій посилили гноблення прогресивної культури взагалі й української зокрема. Особливо сильними утиски й гоніння на українську літературу, мову, театр стали після поразки революції 1905-1907 років.

Культурне піднесення розпочала в Україні революція 1917 року. Попри несприятливі економічні, політичні та військові обставини практично всі уряди України – Центральна Рада, Українська держава гетьмана П. Скоропадського, Директорія, більшовики – намагалися розвивати освіту, літературу, мистецтво.

У зв'язку з подальшим зростанням потреби в спеціалістах мережа навчальних закладів і учнів та студентів у них збільшувалися. У 1914-1915 навчальному році в українських губерніях Російської імперії налічувалось 26 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких навчалися 2, 6 млн. учнів. Працювали також 80 середніх спеціальних навчальних закладів (механіко-технічні, гірничі, залізничні та інші училища), в яких навчалися 12, 5 тис. учнів, і понад 60 нижчих професійно-технічних училищ і шкіл, у яких здобували освіту і ремесло близько 5 тис. учнів. У 27 вищих навчальних закладах, у тому числі в трьох університетах – Харківському, Київському і Новоросійському (у Одесі), навчалися 35, 2 тис. студентів.

Однак усе це не задовольняло потреб, унаслідок чого близько 70% населення не вміли читати і писати. На кожну тисячу людей у початкових, неповних і середніх школах навчалося всього 67 осіб. У 1914-1915 роках у Україні, яка перебувала у складі Росії, було всього 452 середні школи, в яких навчалось лише 140 тис. учнів. Царський уряд не допускав української мови в навчальні заклади, включаючи початкові школи.

Тяжким був стан освіти в західноукраїнських землях. За офіційними даними, в 1900 році у Галичині було неписьменних 63%, у Закарпатті – понад 70%, а в гірських районах – навіть 90%. Рівень освіти в західноукраїнських землях був нижчим, ніж в усіх інших провінціях Австро-Угорської імперії.

З 61 гімназії, які працювали в 1910 році у Східній Галичині, було лише 5 з українською мовою викладання. В усіх середніх школах Східної Галичини, де абсолютну більшість становили українці, учнів-українців було близько 20%, у реальних училищах – 5, 5%. На Буковині з 13 гімназій українською мовою викладання велося лише в одній. Українців серед учнів гімназій було лише 20%.

У Львівському університеті викладання майже повністю велося польською мовою, у Чернівецькому – німецькою. При цьому у Львівському університеті в 1911 році серед студентів українці становили 21%, у політехнічному інституті – 4, 4%, в Чернівецькому університеті – 17, 6%.

Революція 1917 року поклала початок створенню національної освіти. Вже в березні 1917 року була відкрита українська гімназія в Києві, десятки українських гімназій в інших містах. У жовтні 1917 року розпочинає свою роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі – Український учительський інститут. Тоді ж відкривається Науково-педагогічна Академія. Восени 1918 року створені університети у Катеринославі та Кам’янці-Подільському, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі.

Учені України на початку XX ст. досягли значних успіхів у розвитку природничих наук і техніки. У Харківському, а з 1902 року у Київському університеті плідно працював професор-математик Д. О. Граве (1863-1939), який став засновником київської алгебраїчної школи. У Харківському університеті великий внесок у розвиток математики внесли професори, а потім академіки В. А. Стеклов (1864-1926), Д. М. Синцов (1867-1946), С. Н. Бернштейн (1880- 1968). Для розвитку фізики й радіофізики багато зробив професор Харківського університету Д. А. Рожанський (1882-1936), що став основоположником харківської школи радіофізиків.

Київську школу зоологів заснував визначний морфолог, пізніше академік О. М. Сєверцов (1866-1936). Загальне визнання дістали праці професорів Харківського університету В. М. Арнольді (1871-1924) – відомого ботаніка-морфолога; В. Я. Данилевського (1852-1936) – фізіолога, одного з основоположників ендокринології; М. П. Трінклера (1859-1925) – талановитого хірурга; Л. Л. Гіршмана (1839-1921) – видатного офтальмолога та ін.

Багато зробили вчені України – епідеміологи і мікробіологи М. Ф. Гамалія (1859-1949), Д. К. Заболотний (1866-1929), патологоанатом і бактеріолог В. К. Високович (1854-1912) та ін. для подолання таких тяжких хвороб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз. Борючись проти епідемій, вони