Історія української культури

Наприкінці ХІХ ст. в українських губерніях Російської імперії було 17 тис. початкових шкіл, 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ, якими було охоплено приблизно 30% дітей. Як наслідок в Україні, як і загалом в імперії, письменні становили менше ніж чверть населення.

Одночасно із загальноосвітніми навчальними закладами відкривалися спеціалізовані навчальні заклади. Так, у кадетському корпусі у Полтаві і Києві з дітей дворян виховували офіцерів. У Єлисаветграді працювала медична школа, у Києві – фельдшерське, в Миколаєві – артилерійське і штурманське училища, у Севастополі – морська школа. У біля Харкова відкрилася землеробська школа, яка готувала агрономів. Священнослужителів готували духовні семінарії та Київська академія, яка на початку ХІХ ст. втрачає роль загальнослав’янського освітнього й наукового центру, перетворюється на рядовий духовний заклад.

Глибокі зміни в системі вищої освіти українців пов’язані зі створенням університетів. Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано в Харкові за ініціативою вченого Василя Каразіна. Харківський університет мав чотири факультети, на яких спочатку навчалося 65 студентів, через п’ятдесят років – близько 500. У 1834 р. відкрився Київський університет св. Володимира, в 1865 р. – Новоросійський (в Одесі). Кількість студентів у них збільшилася до 4 тисяч.

Організація навчального процесу в університетах була майже такою, як і в західноєвропейських університетах, однак, на відміну від останніх, в російських і українських університетах не було богословських факультетів. Вони готували чиновників, юристів, науковців, працівників освіти.

Потреби економічного й соціального розвитку країни обумовлювали необхідність створення технічних, педагогічних, медичних та інших спеціалізованих вищих навчальних закладів. У 1850-1880-ті рр. відкриваються інститути: Київський політехнічний, Південноросійський (Харківський), Ніжинський історико-філологічний, Глухівський учительський та ін. У 1899 р. у Катеринославі відкрито Вище гірниче училище, яке започаткувало вищу освіту в Придніпров’ї й відіграло величезну роль у розвитку гірничої й металургійної промисловості регіону. Усього на початку ХХ ст. в українських містах Російської імперії було 29 вищих навчальних закладів, у яких нараховувалося 35 тис. студентів. Ще декілька вищих навчальних закладів виникло в 1918 р. у період Гетьманату Павла Скоропадського. Зокрема, був відкритий університет у Січеславі (Катеринославі).

У Західній Україні на початку ХХ ст. діяло 4 вищі навчальні заклади: Львівський університет (1784 р.), Львівський політехнічний інститут (1844 р.), Львівська ветеринарна академія (1855 р.), Чернівецький університет (1875 р.). Проте контингент студентів у цих навчальних закладах здебільшого формувався не з українців, а поляків, австрійців, румунів тощо. Викладання теж в основному здійснювалося польською або німецькою мовами, тож зазначені навчальні заклади мало впливали на формування української інтелігенції.

Радикальні зміні в економіці, позитивні зрушення в освіті зумовили інтенсивний розвиток науки. Основними осередками, які продукували та популяризували наукові знання, були університети. Водночас з метою концентрації інтелектуального потенціалу, координації досліджень, організації ефективного обміну науковою інформацією було створено низку наукових товариств – Харківське, Київське, Одеське товариства дослідників природи; Харківське математичне, Київське фізико-математичне товариства; Історичне товариство Нестора Літописця в Києві, історико-філологічні товариства в Харкові, Ніжині, наукове товариство ім. Шевченка у Львові та ін.

У ХІХ ст. особливого розвитку набули природничі науки. Ціла плеяда науковців, які працювали в Україні, здобули світове визнання. Зокрема, математик О. Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем. Став одним із засновників нової науки – фізичної хімії М. Бекетова. Зоолог І. Мечніков заклав підвалини порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології. В 1886 р. він разом з мікробіологом М. Гамалією у Одесі заснував першу в Російській імперії та другу в світі бактеріологічну станцію для щеплення проти сказу. За наукові розробки в галузі мікробіології в 1908 р. І. Мечніков отримав Нобелівську премію. Засновником російської фізіологічної школи став Іван Сєченов. Його вчення про рефлекси головного мозку започаткувало науково-експериментальні дослідження вищої нервової діяльності людини. Видатним ученим у галузі електромеханіки був І. Пулюй. Він сконструював трубку для Х-променів, чим потім скористався німецький вчений Рентген, ім’ям якого й були названі промені, що зараз так широко використовуються в медицині та техніці. Феноменальним у ті часи явищем була наукова діяльність однієї з перших жінок-математиків Софії Ковалевської (у дівоцтві Корвін-Круковської), яка походила зі старовинної української старшинської родини.

Суттєві зрушення відбулися в гуманітарних науках. Зокрема, в історичній науці особливо відзначилися Д. М. Бантиш-Каменський, М. А. Маркевич, М. І. Костомаров, О. М. Лазаревський, В. Б. Антонович, а також О. Я. Єфименко, перша жінка – доктор історичних наук. Дмитро Яворницький здійснив ґрунтовні дослідження з історії запорозького козацтва. Костянтин Ушинський заснував педагогічну систему яка базувалася на двох основних принципах – повага до учнів та використання мови як найкращого виховного засобу. «Мова народу, – писав К. Ушинський, – найкращий квіт усього духовного життя, що починається далеко за межами історії; цей квіт ніколи не в’яне і вічно розвивається. У мові одухотворюється весь народ і його батьківщина…». Видатним мовознавцем світового рівня був професор Харківського університету О. Потебня.

Таким чином, освіта і наука в Україні в ХІХ – на початку ХХ ст. розвивалися в