Історія української культури

3. Література, театр, музика

Засновником нової художньої української літератури став Іван Котляревський, поема якого «Енеїда» була надрукована в 1798 р. З формального погляду поему І. Котляревського можна було б назвати пародією на відомий твір античного римського поета Вергілія, якби не такі яскраві образи козацької минувшини, не жива народна українська мова, не надзвичайно соковитий гумор. «Енеїда» І. Котляревського засвідчила факт перетворення української мови на літературну. Пізніше Котляревський написав п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», які мали великий читацький успіх не тільки в Україні, але й у Росії. З іншого боку, великий вплив на формування літературної творчості на українських землях мала російська література, насамперед творчість О. Пушкіна і М. Лермонтова.

У розвитку української художньої літератури визначне місце належить Г. Ф. Квітці-Основ’яненку, Є. П. Гребінці. Григорій Квітка-Основ’яненко довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори. Найвідомішими прозаїчними творами Г. Квітки-Основ’яненка є повісті «Пан Халявський», «Маруся», «Конотопська відьма», а також та п’єси «Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-денщик».

Досить різноманітна творча спадщина Євгена Гребінки – вірші, історичні поеми, повісті, байки, переклади. Талант Євген Гребінки виявився й у ліричних віршах, які він писав українською та російською мовами і які стали піснями, серед них відомі «Очи черные, очи жгучие» та «Помню, я еще молодушкой была». Але найбільшої слави здобув письменник завдяки байкам, які стали окрасою української літератури.

Полтавщина – мала батьківщина геніального письменника Миколи Гоголя, який завжди пишався своїм «малоросійським» походженням. Перший літературний успіх М. Гоголю приніс цикл повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки». В них змальовано поетичний образ України, овіяний народними повір’ями і легендами. Українській тематиці присвячені його збірка «Миргород» і передусім повість-епопея «Тарас Бульба», що присвячена героїчній визвольній боротьбі українського (руського – у Гоголя) народу проти польських поневолювачів. Вершиною творчості М. Гоголя вважаються поема «Мертвые души» та комедія «Ревизор».

Одним з найбільш видатних синів українського народу по праву вважається Тарас Григорович Шевченко (1814-1861 рр.). Т. Шевченко збагатив українську культуру такими високохудожніми творами, як поетична збірка «Кобзар», поеми «Гайдамаки», «Катерина», «Сон», «Кавказ», «Єретик», «І мертвим, і живим, і не ненародженим землякам…», дев’ять повістей, написаних російською мовою, яку він до речі шанував не менше, ніж українську. Справжнім гімном визвольної боротьби народних мас став Шевченків «Заповіт». Шевченко разом з такими видатними російськими літераторами, як Некрасов, Чернишевський, Добролюбов, Салтиков-Щедрин та ін., започаткував критично-реалістичний напрям у художній літературі, змістом якого стала допомога народу в пошуках відповідей на питання «хто винен?» і «що робити?». У своїх чисельних творах Т. Шевченко висловлював глибоке співчуття і палку любов до свого народу, викривав і засуджував самодержавство і кріпосництво. Шевченкові належить провідна роль у формуванні національної самосвідомості українців, духовних засад визвольного руху в Україні, в історії української культури ХІХ ст. Іван Франко писав, що Т. Шевченко «був сином мужика – і став володарем у царстві Духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – і вказав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим... Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду... «.

Подальший розвиток літератури критичного реалізму й демократичної спрямованості пов’язаний з поколінням українських письменників, творчість яких припадає на другу половину ХІХ і початок ХХ ст. Зокрема, до класики української й світової літератури увійшли байки Леоніда Глібова, «Народні оповідання» Марка Вовчка (Марії Вілінської), соціально-побутові повісті «Микола Джеря» та «Кайдашева сім’я» Івана Нечуй-Левицького. Суттєвим був внесок у розвиток української літератури також багатьох письменників ліберально-буржуазної течії, передусім Пантелеймона Куліша, який створив перший класичний український історичний роман «Чорна рада». Одним із засновників і кращим представником неоромантичного напряму в українській літературі була Леся Українка – автор драми-феєрії «Лісова пісня», поеми «Осіння казка», багатьох ліричних віршів тощо.

У духовному житті Галичини, що була австро-угорською колонією, особливо значне місце посідав Іван Франко, видатний письменник, учений, громадський діяч, автор близько 5 тисяч наукових і літературних творів. Серед них: історичний роман «Захар Беркут» та соціально-побутові повісті «Борислав сміється» і «Boa сonstrictor», «Бориславські оповідання», в яких відтворюється реалістична картина важкої праці й злиденного життя галичан. Поетичні твори І. Франка «Смерть Каїна», «Мойсей», збірки ліричних віршів «Зів’яле листя», «З вершин і низин», «Мій ізмарагд», «Із днів журби» явили чудовий взірець глибокої філософської думки і ніжної інтимної лірики.

Наприкінці ХVІІІ ст. поряд з чисельними аматорськими музично-драматичними колективами утворюється професійний український театр. Першим постійний театр був заснований у 1797 р. Харківський театр, директором, режисером і актором якого згодом став Г. Квітка-Основ’яненко. Згодом утворюються театри в Полтаві та Києві. На сценах трьох названих театрів блистав геніальний російський актор Михайло Щепкін. Його, як і Т. Шевченка, викупили з кріпацтва представники російської та української громадськості.