Історія української культури

Понад 20 років геологію вугільних родовищ Донбасу досліджував професор Петербурзького гірничого інституту Л. І. Лутугін (1864-1915). Він уперше склав геологічний розріз донецької вугленосної товщі й докладну геологічну карту Донецького басейну. Багато удосконалень у розвиток доменного виробництва вніс металург-доменщнк М. К. Курако (1872-1920), який освіту здобув самотужки і все життя працював на металургійних заводах.

У 1908 році в Одесі було створено перший в Росії аероклуб. Його члени С. Уточкін і М. Єфімов у 1910 році здійснили перші в Росії польоти на літаку. Російський військовий льотчик П. М. Нестеров (1887-1914) – член Київського товариства повітроплавання – 27 серпня 1913 року над Сирецьким аеродромом у Києві вперше продемонстрував ряд складних фігур вищого пілотажу, і, зокрема, „мертву петлю” (петлю Нестерова).

Активну діяльність розгорнуло Київське товариство повітроплавання, засноване в 1909 році. Членами товариства були видатні конструктори і льотчики Д. Григорович, І. Сікорський, П. Нестеров та ін. І. Сікорський сконструював перші в світі багатомоторні літаки став „Російський витязь” та „Ілля Муромець”. Д. Григорович став конструктором першого в світі гідролітака. Протягом 1909-1912 років у Києві було створено 40 дослідних зразків літаків різних типів.

Найвидатнішим істориком України початку XX ст. був М. С. Грушевський (1866-1934). Закінчивши історико-філологічний факультет Київського університету і захистивши магістерську дисертацію, Грушевський в 1894 р. посів кафедру всесвітньої історії Львівського університету, де в офіційному лекційному курсі історії Східної Європи почав читати курс історії України. З 1897 р. він став головою Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка. У 1908 році переїхав до Києва, очолив Українське наукове товариство. В 1914 році, з початком Першої світової війни, як австро-угорський підданий, був висланий царським урядом до Симбірська, в 1916 році переїхав до Москви. Після Лютневої революції 1917 р. був обраний головою Української Центральної Ради.

Найбільшою його науковою працею вченого є десятитомна „Історія України-Русі” в якій висвітлена історія України до 1663 року. Праці Грушевського ґрунтуються на узагальненні найновіших даних археології, етнографії, мовознавства і широкому вивченні та використанні документальних матеріалів з архівів Москви, Києва, Львова, Варшави, Відня, Стокгольма. Грушевський був одним з керівників багатотомного видання „Джерел до історії України-Русі”, в якому зібрано і опубліковано велику кількість цінних історичних документів епохи феодалізму.

Головною заслугою Грушевського є створення і послідовне проведення у своїх працях нової схеми наступності українського історичного процесу від Київської Русі через Галицько-Волинське князівство до Великого князівства Литовського та держави Богдана Хмельницького. Як і інші представники народницької історіографії, Грушевський головною рушійною силою історичного процесу вважав народ. До наукової школи М. Грушевського належали видатні українські історики, зокрема І. Крип'якевич (1886-1967).

На початку XX ст. продовжувала працювати історик О. Єфименко, яка написала „Історію українського народу”. Значний внесок в історію України кінця XIX – початку XX ст. внесли Д. І. Багалій (1857-1932), який особливо багато уваги приділяв вивченню Слобідської України, Д. І. Яворницький (1855-1940) – неперевершений історик запорізького козацтва.

Низка важливих праць з українського фольклору, мовознавства й літератури створив видатний учений-філолог, сходознавець, історик А. Ю. Кримський (1871-1942). Значною подією в розвитку українського мовознавства було видання „Словника української мови” за редакцією Б. Грінченка.

Визнанням результатів роботи десятків українських учених було створення Українського наукового товариства у Києві (1908), яке відіграло роль провідного наукового центру.

Після революції 1917 року українська наука вперше отримала значну державну підтримку. В 1918 році була створена Українська академія наук (УАН), першим президентом якої став всесвітньо заний учений академік В. Вернадський (1863-1945).

Наприкінці XIX – на початку XX ст. в Україні продовжували свою творчість видатні письменники І. Франко, Панас Мирний, М. Коцюбинський, Леся Українка та ін. У своїх численних творах М. М. Коцюбинський (1864-1913) таврував царизм і всю самодержавну систему, створив яскраві образи революціонерів. У повісті „Fаtа mоrgаnа” Коцюбинський глибоко художньо й правдиво змалював картину життя села в період революції 1905-1907 років, соціальні конфлікти, революційні події, психологію мас, настрої і думки селян.

Письменницею широкого діапазону виступала Леся Українка (Лариса Петрівна Косач, 1871-1913). Вона створила велику кількість високохудожніх поетичних, прозових і драматургічних творів („Соntrа spеm sреrо”, “Досвітні огні”, “Лісова пісня”, “Кам’яний господар” та ін), у яких глибоко відображено життя народних мас, їх прагнення до свободи, послідовно проводиться думка про громадське призначення творчості письменника.

Безпросвітне життя селянства і його революційна боротьба в 1905-1907 рр. знайшли реалістичне відображення в творах письменників селянської демократії – А. Ю. Тесленка (1882-1911) і С. В. Васильченка (1878-1932).

На початку XX ст. в українську літературу увійшов Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба, 1878-1944) – поет глибокого ліричного таланту. З 1907 до 1917 р. з'явилося п'ять книг поезій Олеся.

Складним і суперечливим був світогляд, політична діяльність і художня творчість В. К. Винниченка (1880-1951). Один із лідерів українських партій – спочатку РУП, а потім УСДРП, у 1917 році – голова уряду Центральної Ради, Винниченко був, разом з тим, надзвичайно плідним письменником. У своїх ранніх творах, зокрема оповіданнях і повістях „Голота”, „Солдатики”, „Контрасти”, „Голод”, „Малорос-європеєць” та інших автор реалістично зображував соціальні контрасти, глибоко відтворював внутрішній світ героїв.

Значну частину