Історія української культури

Предмет:

Культурологія

Тип роботи:

Повідомлення до семінарського заняття

К-сть сторінок:

138

Мова:

Українська

Оцінка:

шкільництва сприяла діяльність Кирило-Мефодіївського братства (1846-1847 рр.) – нелегальної політичної організації, провідними діячами якої були Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Тарас Шевченко. Братство відстоювало ідею єдності всіх слов’янських народів включно до створення об’єднаної демократичної слов’янської держави, про що яскраво написав один із фундаторів організації М. Костомаров у «Книзі буття України»: «І встане Україна зі своєї могили, знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хоруган, ні у сербів, ні у болгар. І Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в Союзі слов’янським». Водночас визнавалися рівні права всіх народів на національну самобутність і національно-культурну автономію, вільний розвиток мови та національної культури.

У другій половині ХІХ ст. національно свідома частина української інтелігенції почала об’єднуватися в громади, що займалися національно-культурницькою і громадсько-політичною діяльністю. Перша громада виникла в Петербурзі. До її складу входили М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, В. Білозерський. Вона стала фундаментом так званого громадського руху, який в Україні під владою Російської імперії майже до кінця ХІХ ст. становив основу розвитку українського національного відродження.

На рубежі 1850-1860 рр. ХІХ ст. петербурзька громада поповнилася студентською молоддю, зросла майже до 60 осіб. За підтримки поміщиків-українофілів Василя Тарнавського (старшого) й Григорія Галагана було організоване видання творів українських письменників. У Петербурзі вийшли у світ «Записки о Южной Руси» і «Чорна рада» Пантелеймона Куліша, «Народні оповідання» Марка Вовчка, «Кобзар» Т. Шевченка, альманах «Хата». За ініціативою Петербурзької громади було створено спеціальний фонд з добровільних пожертвувань для видання українських навчальних посібників та науково-популярної літератури.

Громадівці стали засновниками авторитетного суспільно-політичного та художньо-літературного журналу «Основа» – першого щомісячника українською мовою, хоча частина матеріалів друкувалася й російською мовою. «Основа» виходила в Петербурзі з січня 1861 до жовтня 1862 р. Безпосередню участь у підготовці цього видання брав Т. Шевченко.

У 1861 р. виникла громада в Києві. Громадівці видавали підручники і твори українських письменників, організовували українські концерти і виставки, поширювали освіту, засновували і працювали в недільних школах.

Навчання в недільних школах проводилися по неділям та у святкові дні. Учнями були спочатку діти, а потім і дорослі. Школи мали благодійний характер, на шкільні витрати жертвували гроші приватні особи. Навчання у цих школах здебільшого велося українською мовою.

У 1873 р. київська громада, діяльність якої відродили після розгрому такі видатні і наукові й культурні діячі, як Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Микола Зібер, Федір Вовк, Павло Чубинський, Сергій Подолинський та ін., стала засновником осередку української думки і науки – Південно-Західного відділу імператорського Російського географічного товариства. Це була перша легальна організація в галузі українознавства. Її секретарем обрали Павла Чубинського, автора слів українського гімну «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». За кілька років були підготовлені два томи «Записок» цього Товариства, проведено археологічний з’їзд, одноденний перепис населення Києва, створено наукову бібліотеку, етнографічний музей.

Павло Чубинський очолив науково-дослідну екскурсію для збирання етнографічно-статистичних відомостей на території Правобережної України. Зібраний матеріал ліг в основу виданого у Петербурзі семитомника «Труды энографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край». «Труди» здобули міжнародне визнання – були відзначені Золотою медаллю на міжнародному конгресі в Парижі у 1875 р., а також Золотою медаллю Російського Географічного товариства, премією Російської академії наук.

В історії української культури ХІХ ст. чільне місце посідає М. П. Драгоманов – один з лідерів громади. Його перу належить чимало творів: «Про українських козаків, татар і турків», «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Листи на Наддніпрянську Україну», «Історична Польща і великоруська демократія», «Лібералізм і земство в Росії» тощо.

М. Драгоманов вважається засновником українознавства у світовій науці. Аналіз його наукових та публіцистичних робіт з проблем держави, суспільства, особистості дає підставу назвати Михайла Драгоманова першим українським політологом. За визначенням І. Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов – «два чільних сини України», які піднесли її культуру до світового рівня. Шевченкове слово стало символом самої України, а політична думка М. Драгоманова – могутньою силою, що гуртувала навколо себе найсвітліші уми і найчесніші серця. Як свого часу Т. Шевченко зробив українську культуру європейською за глибиною і новизною вираження естетичного ідеалу українського народу так і М. Драгоманов підняв свої українські студії до європейського рівня за методом наукового мислення, широтою аргументації та глибиною теоретичних узагальнень.

У ХІХ ст. успішно розвивалося українське меценатство. В цей час знайшлися люди – українські патріоти, які власне, відродили, продовжили ті традиції, що започаткували К. Острозький, П. Сагайдачний, П. Могила, І. Мазепа. Одним з перших українських меценатів був багатий цукрозаводчик Федір Симиренко. Багатьма добродійними, доброчинними справами уславилися Микола Терещенко, Микола Аркас, Богдан Ханенко, Єлизавета Милорадович-Скороропадська та ін. Матеріальна підтримка ними діячів української культури, багатьох культурних починань є яскравим виявом їхніх патріотичних почуттів, найщирішого ставлення до справ національного відродження України, української культури.

Національно-культурне відродження, що відбувалося на теренах Наддніпрянської