Історія української культури

У церковній службі також широко використовувалися поетичні твори, передусім псалми й вірші на тему Священного Писання. Зі світської поезії найбільш популярним літературним жанром був панегірик, у якому прославлялися знані державні й церковні діячі. Відповідно до естетики стилю бароко, який прийшов у ХVІІ ст. на Україну з Європи, поезія цього часу характеризувалася наявністю великої кількості метафор, гіпербол, філософських абстракцій, символів. Здебільшого вона була розрахована на «елітарну» аудиторію.

Характерною рисою розвитку літератури цього періоду є перехід від релігійної до світової літератури. Сюжетами її стають не біблійні традиції, а реальне життя. Занепадають жанри, пов’язані з релігійним життям: полемічний, життєпис святих, духовна (церковна) поезія та ін. Натомість розвиваються побутові, історичні, сатиричні (бурлеск). Поетичні твори поступово набувають більш реалістичного й демократичного характеру. Зокрема, жвавою, розмовною українською писав вірші «мандрівний дяк» Климентій Зіновієв. Реальними рисами буденності, здоровим гумором були пройняті вірші, авторами яких були студенти Києво-Могилянської академії та колегіумів.

Особливо значним явищем в духовному житті України у ХVІІІ ст. стала поетична збірка Григорія Сковороди «Сад божественных песней». У своїх поетичних творах Г. Сковорода пропагував високі моральні якості людини, закликав добувати знання, заохочував до добрих справ. Чудовоми є його ліричні вірші, які стали народними піснями:

Стоит явор над горою,

Все кивает головою.

Буйны ветры повевают

Руки явору ломают,

А вербочки шумят низко,

Волокут мене до сна.

Тут течет поточок близко;

Видно воду аж до дна.

Неабиякий літературний талант виявив Г. Сковорода й у написанні байок. У збірці «Басни Харковскія» він викривав несправедливість, неробство, марнотратство панів і чиновників. Сам Г. Сковорода волів усе своє життя залишатися вільною людиною, «мандруючим філософом», щоб служити народові, а не прислуговувати можновладцям. «Мой жребій з голяками» – зміст життя поета гуманіста, який був на боці покріпачених народних мас. На запрошення імператриці Катерини ІІ стати придворним філософом, він відповім жартом «Мне моя свирель и овца дороже царского венца».

Велика соціальна гострота була притаманна поетичним творам Василя Капніста, українського поміщика грецького походження. У знаменитому вірші «Ода на рабство» він писав, висловлюючи протест проти ліквідації в Україні полкового устрою й запровадження кріпосного права:

Куда ни обращу зеницу,

Омытою потоком слез,

Везде, как скорбную вдовицу,

Я зрю мою отчизну днесь,

Исчезли сельские утехи,

Игрива резвость, пляски, смехи;

Веселых песней глас утих;

Златые нивы сиротеют;

Поля, леса, луга пустеют;

Как туча, скорбь легла на них.

Катерину ІІ, яка видала указ про закріпачення українських селян, поет порівнює з поганою матір'ю, що залишає своїх дітей напризволяще на вулиці. Про політичну орієнтацію В. Капніста свідчить той факт, що він за дорученням групи козацьких старшин таємно відвідав Берлін і виклав там свій план відокремлення України від Росії і приєднання її до Пруської (німецької) держави.

Набуває розвитку українська драматургія, яка вже в ХVІІ ст. мала різні жанрові форми. На майданах розігрувалися вистави, театралізовані обрядові та хороводні пісні. Існував також народно-ярмарковий та ляльковий театр-вертеп. Вертеп поєднував слово і спів, інструментальну музику, акторську гру, сценографію, лялькову виставу. Набуває значного розвитку шкільна драма, до постановки якої в навчальних закладах залучалося якомога більше учнів (іноді до 300), що пояснювалося виховними цілями. Основним змістом шкільних драм були релігійні, біблійні сюжети. Прославлялися святі й розкривалися такі поняття, як віра, надія, любов. Однак згодом поступово ставляться вистави й на міфологічні та історичні сюжети. Найбільш розповсюдженими були містерії (п'єси на різдвяні сюжети) і міраклі (п'єси на сюжети з життя святих). До містерій XVII ст. належать твори «Слово про збурення пекла», «Дійствіє на страсті Христові», «Царство натури людської». Найцікавішою з них є перша, в якій розкривається сюжет з «Никодимового євангелія» про те, як Христос зруйнував пекло і звільнив душі праотців. До жанру міракля належить п’єса «Олексій, чоловік Божий», у якій використовується багато елементів народної естетики.

У XVIIІ ст. загальною тенденцією в розвитку української літератури і, зокрема, драматургії стає зменшення в ній релігійних і збільшення світських сюжетів. Великий крок у цьому зробив Феофан Прокопович, видатний церковний діяч, учений-богослов і філософ, драматург і поет. Найбільш відомим його літературним твором була п’єса «Владимир», до якої уперше взято тему не з Біблії, що було правилом, а з історії Київської Русі. У п’єсі майстерно здійснений психологічний аналіз дій Володимира Великого (Хрестителя), показано його сумніви і вагання, як у звичайної людини, а не канонізованого церквою святого, позбавленого людських пороків. Однак головною ідеєю твору, п’єси, що написана у 1705 р., була необхідність суспільних реформ, боротьби з відсталістю, патріархальною рутиною. Тому видається цілком природним, що свій твір автор Ф. Прокопович присвятив гетьману Івану Мазепі, який на той час ще здавався одним з найбільш вірних сподвижників російського царя-реформатора Петра І.

З середини XVIIІ ст. в маєтках деяких українських аристократів створюються кріпосні театри, оркестри, капели, оперні та балетні колективи (трупи). Знаменною подією театрального життя в