Історія української культури

Особливе місце у народних думах й історичних піснях ХVІІ-ХVІІІ ст. займає постать Богдана (Зиновія) Хмельницького, видатного полководця й творця української держави. Батьком Хмелем любовно називав народ свого ватажка, шануючи його за політичну мудрість:

Чи не той то хміль,

Що у пиві кисне?

Ой, той то Хмельницький,

Що ляшеньків тисне.

Гей, поїхав Хмельницький

К Золотому Броду, –

Гей, не один лях лежить

Головою в воду.

(пісня про Богдана Хмельницького)

У ХVІІІ ст. думи та пісні про Визвольну війну під проводом Б. Хмельницького стають особливо популярними на Правобережній Україні, яка страждала від національного та соціального гніту польської шляхти. Водночас тут набирав сили гайдамацький рух. У 1768 р. вибухнуло повстання, що дістало назву Коліївщина. Пісні про ватажків цього повстання – Івана Гонту і Максима Залізняка – лунали як спомин про минуле й заклик до нових повстань проти польського гніту:

Та вдарили з семи гармат

У середу вранці,

Накидали за годину

Панів повні шанці…

Отак Максим Залізняк

Із панами бився,

І за те він слави

Гарной залучився.

(«Максим козак Залізняк»)

Ой ви, ляшки та недовірки,

Годі ж панувати;

Гей, недалеко іде Гонта –

Дасться вам знати.

(«Ой наварили ляхи пива»)

На Прикарпатті були популярними пісні про знаного ватажка народних месників – опришків Олексу Довбуша. Отже, український народ складав чудові пісні й думи про Дмитра Байду-Вишнивецького, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Івана Гонту і Максима Залізняка, які боролися проти чужинців, поклали своє життя за народну волю. Однак, попри складні стосунки с Росією, ніколи не підіймали зброю на своїх православних братів. Натомість Виговського та Мазепу, які наважилися таке зробити, український народ у своїх піснях не славив. Мабуть, над цим слід було б добре задуматися деяким сучасним недолугим політиканам, які виключно у негативному світлі зображують стосунки між Україною і Росією в різні історичні періоди, прагнучи викликати у наших людей неприязнь до братського народу.

2. Розвиток освіти, поширення наукових знань

Попри на утиски та протистояння, Лівобережна і Слобідська Україна в XVII- першій половині XVIIІ ст. мала досить високий рівень освіти народних мас. Майже кожне село мало свою початкову школу. Дітям з багатих родин зазвичай приватні уроки давали мандрівні дяки, а деяким з них – і вихованці Києво-Могилянської колегії.

Головним осередком освіти в Україні була створена у 1632 р. Києво-Могилянська колегія (з 17О1 р. – академія). Засновником навчального закладу був видатний український церковний і культурний діяч Київський митрополит Петро Могила, котрий так визначив роль колегії: «Аби молодіж у справжній набожності, в звичаях добрих і науках вільних навчена була».

У навчальному закладі в різні роки працювали найкращі наукові й педагогічні діячі. Серед них Інокентій Гізель, автор «Синопсису» – першого підручника з історії України, відомий письменник-полеміст Мелетій Смотрицький, видатний церковний і державний діяч, письменник, публіцист Феофан Прокопович, письменник Лазар Баранович та багато інших. Викладачі не обмежувалися викладанням загальноприйнятого у тогочасній європейській науці, але й самостійно розробляли проблеми логіки, філософії, психології тощо.,

Навчання в академії тривало 12 років. Окрім традиційних для тих часів навчальних дисциплін, у колегії викладали історію, географію, літературу, астрономію, архітектуру тощо. Важливою особливістю навчальний закладу був його демократичний характер, тут навчалася молодь, що репрезентувала різні тогочасні соціальні верстви. Так, у 1737 р. у академії здобувало освіту: діти: козацької старшини – 22, офіцерів російської армії – 1, ратушних чиновників – 2, купців – 6, простих козаків – 84, міщан – 66, ремісників – 7, селян – 39 тощо. Всього навчалося в різні роки понад 1100 -1200 юнаків, причому не тільки з України, але й з інших країн «православного світу».

Особливо велику роль вихованці академії відіграли в політичному й культурному розвитку Росії, куди їх почали запрошувати після Переяславської Ради (1654 р.). Українські вчені й церковні діячі брали активну участь у поширенні освіти і розбудові московської культури. Так, вихованець і діяч Київської академії Симеон Полоцький став вихователем царської сім’ї, заснував у Москві Слов’яно-греко-латинську академію. Згодом з 21 ректорів зазначеного навчального закладу 18 були вихованцями Київської академії. Феофан Прокопович, колишній ректор, викладач піїтики й риторики в Київській академії, став помічником Петра І у його реформаторській діяльності, Данило Туптало став Ростовським митрополитом. Практично всі вищі церковні посади в Російській імперії у ХVІІІ ст. обіймали вихованці Києво-Могилянської академії. Коли в Росії заснували духовні семінарії, то вчителями в них теж були виключно українці, адже вони вважалися кращими педагогами. Тож до того, як на початку ХІХ ст. Академія припинила своє існування, вона майже двісті років задовольняла потреби України й Росії в підготовці наукових, педагогічних і церковних фахівців. Взагалі українські вчені й церковні діячі відіграли величезну роль у поширенні освіти і розбудові московської культури. Достатньо сказати, що сучасна російська мова значною мірою сформувалася за їх участю під впливом української. Натомість сучасна українська мова