Історія української культури

8. Які літературні жанри були популярні в Україні, яких видатних українських письменників означеного періоду Ви знаєте?

9. Назвіть основні види театральних вистав у зазначений період?

10. Що таке українське бароко?

11. Які архітектурні пам’ятники означеного періоду Ви знаєте, зокрема у Вашому місті? Чи можете їх описати?

12. Що таке парсуна?

13. Кого з видатних українських митців ХVІІІ ст. Ви знаєте?

14. Хто з українських художників написав першу історичну картину на вітчизняну тематику?

15. Кого з українських композиторів високо цінував Бетховен?

16. Охарактеризуйте художньо-естетичні течії (стилі) в українському мистецтві ХVІІІ ст.

 

 

Ключові слова:

русифікація, національно-культурне відродження, національні коріння, громади, просвіти, народовство; парафіяльні школи, гімназії, університети; романтизм, критичний реалізм, модерн, неоренесанс, еклетизм, передвижники, українська опера.

1. Національно-культурне відродження

На початок ХІХ ст. українські землі перебували в межах двох багатонаціональних імперій – Австрійської та Російської. Західна Україна, (Галичина, Північна Буковина, Закарпаття) знаходилася у складі Австрії. Більша частина України, зокрема Правобережна Україна, Наддніпрянщина, Слобожанщина, були поділені російською владою на 9 губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Миколаївську (Херсонську), Слобідсько-Українську (Харківську). Остаточно зникають особливості полкового адміністративно-територіального устрою, вся виконавча влада в губерніях здійснювалася губернаторами, яких призначав цар, а в повітах – справниками.

За офіційною ідеологією, національну основу Росії становив російський народ, який мав три гілки – великоруську, білоруську та малоруську. До останньої входили українці, яких тоді офіційно прийнято було називати росіянами, а на побутовому рівні – ще малоросами або хохлами. Відповідним було ставлення з боку влади й до української мови. Якщо не існує окремої малоросійської (української) нації, то для чого, мовляв, й окрема малоросійська мова? Через це російська влада, м’яко кажучи, не заохочувала вживання української мови в культурному житті, а часом і забороняла. Зокрема, у 1863 р. був виданий циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва (Валуєвський указ) про заборону друкування науково-популярних та релігійних книжок українською мовою; в 1876 р. цар підписав Емський акт, який заборонив друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Заборонялися також «різні сценічні вистави й читання на малоруському наріччі, а також і друкування на ньому текстів до музичних нот». Щоправда, з приводу подібних актів сучасники жартували, що «жорсткість російських законів компенсується необов’язковістю їхнього виконання». А тому, певна річ, нікого лише через українську мову за грати не саджали.

Українська шляхта та більшість колишньої козацької старшини, чиновництво, ставши російськими дворянами, повністю або майже повністю русифікувалися, байдуже ставилися до української культури, мови. Негативно до всього українського ставилася буржуазія, більшість якої була неукраїнського походження, особливо у важкій промисловості, – росіяни, німці, англійці, бельгійці, французи тощо. Однак починаючи з кінця ХVІІІ століття проглядає й протилежна тенденція – пробудження інтересу до національного коріння, до української історії, мови, народних звичаїв. Проте, якщо спочатку шанувати все «малоросійське» було даниною моді, що поширювалася серед російської знаті та інтелігенції – нащадків козацьких старшин, то у другій половині ХІХ ст. в умовах зародження української політичної нації з’являються ідеї здобуття культурно-національної автономії України. Виникає національно-визвольний рух, у якому беруть участь представники демократичних верств суспільства, так званих різночинців.

На тлі зазначеної другої тенденції з кінця ХVІІІ ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження, проявом якого стала поява наукових праць у галузі української історії, мовознавства, етнографії, фольклору тощо. Особливо популярними стають такі твори, як «Історія русів» Григорія Полетики, «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського та «Малоросійські пісні» Михайла Максимовича.

«Історія русів» – твір, що з’явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише в 1846 р.). У книзі намальована картина історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. В основі твору – визнання самобутності України, любов до неї, повага до національних звичаїв і традицій, шанування своїх предків.

Чотирьохтомна «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського побачила світ у 1822 р. у Москві. Вона написана із широким використанням неопублікованих раніше архівних матеріалів, містить дуже багатий фактичний матеріал, зокрема з історії Київської Русі, козацтва, Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Цінними є біографічні дані з історії козацьких старшинських родин.

«Малоросійські пісні» – це збірник народних пісень, який видав Михайло Максимович, відомий ботанік і філолог, майбутній професор і перший ректор Київського університету. З приводу етнографічних досліджень ученого М. Гоголь так писав у одній зі своїх статей: «Це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу…».

Великим історичним здобутком української культури початку ХІХ ст. було впровадження української літературної мови, заснованої на принципах фіксації усного народного мовлення із залученням певних «книжкових» елементів минулого. 1818 р. у Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, підготовлена О. Павловським.

Вивчення української історії, фольклору, народних призвело до появи низки оригінальних літературних художніх творів І. Котляревського, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, про що мова буде далі.

Формуванню національної самосвідомості українського народу, поширенню просвіти, видавничої справи та