Історія української культури

Політичний устрій антів стародавні історики називають народовладдям, коли на чолі племені стояв князь та старійшини, основні питання вирішували народні збори – віче. Анти вели різні війни, зокрема проти Візантії, брали активну участь у колонізації Балкавеького півострова. До нас дійшли імена антських князів – Божа, Ардагаста, Пирагоста, дипломата Мезамира.

На міжнародній арені Антське царство відігравало провідну роль серед інших політичних сил Східної Європи. З розпадом гунської імперії Антське царство залишилось єдиною провідною силою на Сході Європи. Найвище піднесення держави припадає на 451 – 568 рр. Її головним суперником виступала лише Візантійська імперія, з якою анти вели Балканські війні. З середини VІ ст. починається масове розселення антів на Правобережжі Дунаю, колонізація Балкан, Пелопоннесу і навіть Малої Азії (володіння Візантії). Ця експансія поглинула велику кількість енергії, послабивши антську державу. Ситуацію ускладнила і поява нових завойовників-аварів, які протягом 558 – 635 рр. вели війни зі слов’янськими племенами. Свою незалежність анти відстояли, але боротьба повністю виснажила сили держави і вже на початку VІІ ст. назва антів зникла з джерел, а їхній племінний союз розпався. Провідна роль в Україні переходить до нащадків склавинів – дулібів.

Доба VI – IX ст. в історії східного слов’янства характеризується глибокими якісними суспільними змінами, визріванням, та становленням тих факторів суспільного життя, що сприяли в IX ст. виникненню Давньоруської держави на теренах Східної Європи.

Соціально-економічна сфера. Система господарювання східних слов’ян ґрунтувалася головним чином на землеробстві. Допоміжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промисли. Протягом VII – IX ст. значно удосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, серпів, кіс-горбуш, мотик, ручних жорен. Розширюється асортимент вирощуваних злаків, починають активно культивуватися пшениця, жито, ячмінь, овес. Археологічні знахідки зерен ярих та озимих культур свідчать про застосування двопільної системи землеробства.

Підвищення продуктивності праці й зростання виробництва додаткового продукту сприяли кардинальним змінам у соціальній сфері. Земля, насамперед орні ділянки, і результати праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. Поступово розгортається процес розпаду родових патріархальних зв’язків і відбувається перехід до сусідської територіальної общини.

Розвиток продуктивних сил сприяв соціальному розшаруванню, розкладу родово-общинного ладу, формуванню феодальної системи. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація – землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.

У IV – VII ст. у східнослов’янських племен значного поширення набувають ремесла – залізообробне, ювелірне, косторізне, гончарне та ін. Найрозвинутішими були залізодобування та металообробка, тобто саме ті галузі, що визначали рівень розвитку суспільства, його здатність до прогресивних змін, адже саме від них залежав стан двох основних життєзабезпечуючих сфер – землеробства та військової справи.

На цьому етапі металургія відокремлюється від ковальства, помітно розширюється асортимент залізних виробів (понад 30 назв), удосконалюється технологія, якість продукції підвищується.

Прогресивні зміни в розвитку ремесла зумовили поглиблення суспільного поділу праці, обміну як між общинами, так і всередині общин, що сприяло активізації торгівлі та виникненню і зростанню кількості постійних поселень, у яких відбувався міжобщинний обмін, – “градів”.

Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва в VIII – X ст. сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв’язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, – збагачувало слов’янську родоплемінну знать, посилювало диференціацію суспільства, з іншого – надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів і створення власної державності. До того ж торгівля сприяла державотворчому процесу, ніби “зшиваючи” в одне ціле строкаті клаптики земель слов’янських сусідських територіальних общин.

Як правило, слов’янські поселення мали площу 1 – 2, 5 га і розташовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ цілими групами недалеко одне від одного. Житлом для людей служили напівземлянки або землянки із плетеними чи зрубними стінами та вогнищем, а з V ст. – пічкою-кам’янкою.

Політична сфера. Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов’янських племен – дулібів, полян, волинян. Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII – IX ст. набирає силу процес об’єднання окремих племен та їхніх союзів. Саме на цьому ґрунті і виникають державні утворення – племінні князівства та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, уже в VIII – IX ст. існувало три осередки східнослов’янської державності: Куявія