Історія української культури

Степові скіфські пам’ятки значно відрізнялися від пам’яток інших районів посудом. Ліпний скіфський посуд Степу мав видовжені пропорції, відігнуті вінця; краї вінець (або шийки під вінцями) прикрашалися ямками, валиками. Для ранньоскіфських пам’яток були характерні келихи. Починаючи з VI ст. до н. е. у скіфському суспільстві звичайним став грецький посуд.

Іншим важливим районом скіфської культури був Лісостеп Правобережжя, де відомі кургани, поселення й городища. На відміну від степових, лісостепові пам’ятки продовжили традиції не кіммерійців, а чорнолісців: у їхньому матеріальному комплексі репрезентовані посуд жаботинського зразка, тюльпаноподібні горщики, черпаки. Городища тут з’являються в першій половині VI ст. до н. е. й існують до кінця скіфського часу: Пастирське (18 га) на Київщині, Немирівське (1 тис. га) на Поділлі.

Господарство окремих районів Скіфії було неоднорідним. У Степу домінувало кочове скотарство, в Лісостепу – землеробство. Водночас для частини населення Скіфії професією стала війна. В бою застосовували дальнобійний лук, короткий меч (акинак), дротик, бойову сокиру, клевець, пращу. Захисний обладунок складався зі шкіряного панцира з нашитими на ньому металевими пластинками (“лускою”), щита, шолома, поножів.

Мілітаризований спосіб життя послужив причиною виникнення мистецтва, що одержало назву скіфського “звіриного стилю” – візитна картка скіфської культури. Він полягав у зображенні хижаків, сцен їхньої боротьби, шматування ними здобичі. Багато таких зображень на предметах із золота знайдено в курганах. Найяскравішим прикладом цього стилю є так звана скіфська пектораль – пам’ятка образотворчого мистецтва скіфської доби.

Ця пам’ятка знайдена в кургані Товста могила (Орджонікідзе, Дніпропетровщина) Б. Мозолевським у 1971 р. Знахідка поряд із скарбами Тутанхамона стала головною археологічною знахідкою ХХ ст. Вона являє собою нагрудну прикрасу скіфського царя IV ст. до н. е. Вага – 1150 г, діаметр – 30, 6 см, виконана із золота 958 проби в техніці литва із застосуванням паяння, карбування, зерні, скані та емалі. На думку багатьох вчених пектораль була виготовлена грецькими майстрами на замовлення скіфської знаті як дипломатичний дар у др. пол. IV ст. до н. е. Саме слово “пектораліс” у пер. з лат. означає “нагрудний”. Її мали носити лише люди, наділені владою.

Композиція пекторалі складається з трьох рівнів. Найнижчий – анімалістичні кровожерні сцени за участю міфологічних і реальних звірів. Середній – флористичні мотиви. Верхній – сцени за участю скіфів та домашніх тварин (двоє чоловіків шиють одяг, хлопець доїть вівцю). Є кілька версій-інтерпретацій зображених мотивів. За деякими, на пекторалі зображено побутові сцени з життя скіфів. За іншими – скіфська легенда про Золоте руно та двох братів, що вирушили на його пошуки. Триярусна будова пекторалі, мабуть, відображає уявлення скіфів про Всесвіт. Внизу – боротьба коней із фантастичними грифонами, дикі звірі: можливо, це образ світу стихій, світу демонів, чиє коріння йде в підземне царство, у володіння смерті. Середній ярус може символізувати дерево життя, верхній – це відображення кочового способу життя скіфів, їхнього побуту. За іншою версією на знаменитій пекторалі відображена символічна карта скіфських володінь, Чорне море та прилеглі до нього території. На карті немає Азовського моря, але за даними археологів-підводників в ті часи рівень азовських вод був нижчий теперішнього на 9?12 м.

З кінця III ст. до н. е. до IV ст. н. е. центром Скіфії став Крим, де скіфи заснували своє царство, відоме в літературі як Мала Скіфія, зі столицею в Неаполі Скіфському. Розвиток скіфів у Криму відбувався під значним впливом греків. Другий (скіфський, або скіфо-античний) період епохи раннього заліза у Північному Причорномор’ї закінчився з приходом сарматів.

Сарматські племена становили значну частину населення тогочасної України (займаючи насамперед Степ і Лісостеп) в останньому, третьому, періоді епохи раннього заліза. Панування сарматів у Північному Причорномор’ї відносять до II ст. до н. е. – IV ст. н. е. ; в III ст. воно було підірване з приходом готів, а завершилося навалою гуннів IV ст. Сарматів уважають північними іранцями. Вочевидь, греко-римські автори – Геродот, Діодор, Пліній, Полібій та інші – спочатку уявляли собі сарматів як єдиний народ – савроматів. Лише з ІУ ст;. до н. е. з’явився етнонім “Сарматія” і стали відомими окремі сарматські племена: царські сармати, язиги, роксолани, аорси, сираки, алани.

За легендою, що її переказував Геродот, сармати походили від союзу скіфів з амазонками – міфічним жіночим племенем, яке жило без чоловіків, народжуючи дітей від своїх полонених і залишаючи в живих лише дівчат. Войовничий дух сарматів, які згодом витіснили скіфів-кочівників у Крим, викликав здивування й захоплення сусідніх народів. З історичних джерел відомо, що жінки в сарматів користувалися такими ж правами, як і чоловіки. Дуже часто племена очолювали в них жінки, котрі керували громадою в усіх справах, у тому числі й у військових.

У легендах залишилися згадки про войовничий дух сарматів та їх мужню рішучість у бою. Мабуть, саме через це українсько-польська шляхта XVI – XVII ст. витворила етногенетичний міф походження саме від сарматів (українська шляхта – від сарматського племені роксоланів).

Майже єдиним видом сарматських пам’яток в Україні є кургани, поширені насамперед у