Історія української культури

У скульптурі й архітектурі в першій половині ХІХ ст. на зміну бароко остаточно прийшов класицизм, а згодом – російський ампір.

На початку століття міське населення зросло приблизно втроє. Міста України були переважно адміністративними, нечисленні з них – культурними і навчальними центрами. Тому в Україні будувалися адміністративні споруди, гостинні двори, пізніше – біржі. Велике будівництво було здійснено у першій половині ХІХ ст. у Полтаві, де містилася резиденція генерал-губернатора Малоросії. За проектами-зразками російського архітектора А. Захарова та архітектора Полтавської й Чернігівської губерній М. Амвросимова розбудувалася Кругла площа з адміністративними будинками (палаци губернатора і віце-губернатора, споруда губернських і повітових присутствених місць, поштамт і дворянське зібрання), з пам’ятником Полтавської битви роботи Тома де Томона і Ф. Щедріна, з променями прямих вулиць – нечуваним в Україні явищем. За проектом архітектора Л. Шарлеманя у 1832 р. було споруджено будинок Полтавського інституту шляхетних дівчат у стилі ампір.

Найбільш відомими архітекторами, що працювали на українській землі, були А. Меленський (певний час був головним архітектором Києва), Ф. Боффо, В. Беретті, П. Ярославський, П. Дубровський.

Зокрема, А. Меленський керував складанням генерального плану Києва, будував разом із швейцарцем Л. Руска гостинний двір, новий головний корпус духовної академії, церкву-ротонду на Аскольдовій могилі. Під його керівництвом здійснювалася забудова Хрещатика. В. Беретті збудував у 30-х рр. ХІХ ст. головний корпус університету св. Володимира, обсерваторію, інститут шляхетних дівчат у Києві. Архітектор Ф. Боффо спроектував Приморський бульвар, знамениті Потьомкінські сходи в Одесі. Всі ці споруди представляють класицистичний напрям в архітектурі, невіддільний від державницького, імперського художнього мислення початку століття, для якого характерні дві основні риси – планомірність та гармонія.

Певні романтичні тенденції в загальному масиві класицистичних пам’яток характерні в основному для заміських палаців, парків та резиденцій заможних аристократів і поміщиків. Найвідомішим в Україні комплексом такого типу є Софіївка під Уманню – маєток графів Потоцьких, забудований і засаджений деревами кількасот порід у кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Романтичний настрій створювався не так самою архітектурою, скільки природним оточенням споруд. На Харківщині найбільше наближався до Софіївського комплексу маєток Каразіних під Краснокутськом зі своїм екзотичним дендропарком, мальовничим ставком і печерами запустілого козацького монастиря. На Чернігівщині особливо прикметним був знаменитий маєток Ґалаґанів у Сокиринцях поблизу Ічні; на Полтавщині – маєток Кочубеїв у Диканьці, маєток Трощинського у Кибинцях.

Одним із найвидатніших скульпторів того часу був П. Мартос, виходець з України, що працював у Петербурзькій Академії мистецтв професором і ректором. Він створив пам’ятник Мініну і Пожарському в Москві, а також пам’ятник Дюку Рішельє в Одесі.

В архітектурі середини ХІХ ст. втрачається стильова єдність. Виникають найнеможливіші комбінації різноманітних стильових елементів минулого. Виникає так званий еклектизм (механічне поєднання елементів різних стилів), котрий панує до 80-х рр. ХІХ ст. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами забудови, передусім житлової й промислової, появою численних господарських приміщень, складів, магазинів, контор, банків, вокзалів тощо. На формі споруд позначилося впровадження нових будівельних матеріалів і технологій.

Можливість застосування нових будівельних матеріалів спричиняє раціоналістично-практичний напрям (за принципом “вигідно і зручно”), а еклектизм дозволяє поєднувати різні стилі в одній будівлі. До української культури на віки увійшли такі архітектурні споруди, як Володимирський собор у Києві (І. Шторм, О. Беретті, А. Прахов), Львівський університет (Ю. Ґохберґер), Одеський (Г. Гельмер, Ф. Фельнер), Київський (В. Шребер) та Львівський (З. Горголевський) оперні театри. Серед різних еклектичних напрямів особливо поширюються віденські неоренесанс та необароко. Загальне архітектурне обличчя центральних частин українських міст – Києва, Одеси, Харкова, Херсона, Львова, Чернівців, Перемишля – завдячує переважно саме цій віденській моді.

Для скульптури друга половина ХІХ ст. була періодом виникнення національної реалістичної школи, основоположниками якої стали Л. Позен та П. Забіла. Перший працював переважно в тематично-жанровій скульптурі малих форм (“Шинкар”, “Лірник”, “Жебрак”, “Переселенці”, “Оранка на Україні” та ін.), другий – у жанрі скульптурного портрета. Щодо монументальної скульптури, то в цей період з’являються пам’ятники Володимиру Святому у Києві (Клодт і Демут-Малиновський), Б. Хмельницькому в Києві (білорус М. Мікешин).

На початку ХХ ст. в архітектурі утверджується модерн (з фр. – новітній, сучасний). Він характеризується асиметричністю планування, використанням залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (прикраси з литого заліза), ламаних ліній. Однією з кращих споруд цього стилю є Бессарабський критий ринок у Києві (арх. Г. Гай, 1910 р.). До медерного стилю відносяться також будівлі залізничних вокзалів у Львові, Харкові та Жмеринці. Подекуди використвувалися і мотиви неокласицизму. Наприклад, у Харкові архітектор О. Бекетов створив будинки Комерційного інституту і Харківського медичного товариства з Бактеріологічним інститутом ім.