Історія української культури

Духовна культура – сфера людської діяльності, що охоплює різні сторонни духовного життя людини і суспільства. Духовна культура містить у собі форми суспільної свідомості і їхнє втілення в літературні, архітектурні й інші пам'ятники людської діяльності. Виступаючи якісним показником духовного життя суспільства, духовна культура по своїй суті структурі духовної сфери громадського життя, що як систему являє собою єдність ної сфери громадського життя, що як систему являє собою єдність таких компонентів, як духовна діяльність, духовні потреби, духовне споживання, соціальні інститути, духовні відносини і спілкування. [2]

Духовна культура суспільства має таку структуру:

- відтворення індивідуальної і суспільної свідомості;

- народну художню культуру;

- мистецтво як професійний вид художньої творчості;

- естетичну культуру;

- культуру наукового життя;

- культуру утворення;

- культуру виховання;

- культуру волі совісті;

- культуру морально-духовного життя;

- інформаційну культуру.

Людина по-різному може реалізувати свій творчий початок, і повнота його творчого самовираження досягається через створення і використання різних культурних форм. Кожна з цих форм має свою «спеціалізовану» значеннєву і символічну систему. Спробую далі коротко охарактеризувати насправді загальні форми духовної культури, у кожній з яких по-своєму виражається суть людського буття.

Отже, розвиток культури супроводжується виникненням і становленням самостійних систем цінностей. Спочатку вони включені в контекст культури, але потім розвиток приводить до все більш глибокої спеціалізації і, нарешті, до відносній їх самостійності.

 

 

Поняття «етнічна» і «національна» культура нерідко вживаються як синоніми. Однак у культурології вони теж мають різне зміст.

Етнічна (народна) культура – це культура людей, пов'язаних між собою спільністю походження (кревністю) і ми спільно здійснюваної господарської діяльністю. Вона змінюється від однієї місцевості в іншу. Місцева обмеженість, жорстка локалізація, відокремлення в порівняно вузькому соціальному просторі – одну з основних чорт вирощування цієї культури. Етнічна культура охоплює переважно сферу побуту, звичаї, особливості одягу, народних промислів, фольклору. Консерватизм, наступність, орієнтація зберегти «коренів» – характерні риси етнічної культури. Деякі елементи її стають символами самобутності народу і патріотичної симпатії до його історичного минулого – «щі так каша», самовар і сарафан в росіян, кімоно – у японців, картата спідниця – у шотландців, рушник – в українців.

У етнічної культурі панує сила традиції, звички, звичаїв, що передаються від покоління до покоління на сімейному чи сусідському рівні. Визначальним механізмом культурної комунікації тут є безпосереднє спілкування між поколіннями що живуть поряд людей. Елементи народної культури – обряди, звичаї, міфи, повір'я, легенди, фольклор – зберігаються передаються у межах даної культури у вигляді природних здібностей кожної людини – пам'яті, мовлення і живої мови, природного музичного вуха, органічної пластики. Не вимагає ніякої спеціальної підготовки й особливих технічних засобів збереження і записи. Така культура стає не потребує своєї трансляції й у писемності і є у значною міроюдописьменной культурою. Этническую культуру можна уподібнити певною мірою натуральному (але духовному) господарству, має безпосередньо колективний, общинно-групповой характер. Вона самодостатня, перебуває в повному забезпеченні. Етнічна культура позбавлена авторства, вонабезимянна, анонімна. Ніхто не знає, кому належить авторство дійшли до нас древніх міфів і літературних творів усної творчості.

Культура етносу, з одного боку, забезпечує його єдність і стабільність як системи, його виживання, тобто. виконуєинтегративную функцію. Але з іншого боку елементи вирощування цієї культури мають значення і «друге життя», оскільки виконують

>дифференцирующую функцію, протиставляють один колектив іншому, стають підвалинами розрізнення «ми» і «вони». Потреби диференціації призводять до того, що з компонентів (мову, релігія, художня культура) виділяється як основне етнічного ознаки. Нерідко такої ролі виконує мову. Проте інколи статус головного етнічного ознаки приписують релігії. Наприклад: серби й (хорвати розмовляють однією мовою й вся специфіка їх культурного розвитку та етнічних відмінностей виражена у належності їх до найрізноманітніших конфесій: серби – православні, хорвати – католики. Звідси розбіжності у побутової культури і обрядах.

Будь-який етнос створює власну культуру, завдяки якому відрізняє себе з інших етносів. У цьому одне із основних етнічних ознак виділяється як системотворного чинника, щоб у основі соціокультурної антитези оформити самостійність етнічній групі стосовно іншим. На додачу до цього чиннику культура етносу визначається особливостями психології, що виявляється в відтінках характеру представників даного етносу, специфіці ціннісних орієнтирів, смаківит. д.

По ролі й сутності культура етносу є історичну сукупність матеріальних, духовних, етнічних, моральних і естетичних цінностей, створених представниками даного етносу,