Історія України 002

В Україні почало ширитися загальне невдоволення політикою І. Брюховецького і московькими порядками. Чашу терпіння українського суспільства переповнили події, пов’язані з Андрусівським перемир’ям, укладеним між Москвою і Польщею 9 лютого 1667 р. без участі українських представників. Згідно з Андрусівською угодою Лівобережна Україна залишалася під владою царя, а Правобережна (крім Києва) – польського короля. Київ з околицями на 2 роки передавався Москві, але вона назавжди залишила за собою це місце. Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох держав.

Андрусівська угода, спрямована проти злуки українських земель, викликала обурення широких верств населення. Відчувши загрозу своїм інтересам, Брюховецький несподівано різко змінив політичну орієнтацію і вирішив відкрито виступити проти Москви й очолити антимосковське повстання. Однак це не допомогло гетьманові. 18 червня 1668 р. в с Будищах на Полтавщині його замордували власні козаки, незадоволені попередньою промосковською і соціальною політикою.

Тим часом гетьманом Правобережної України, як зазначалося вище, було проголошено Павла Тетерю, який дістав непогану освіту і обіймав ряд важливих посад ще за Б. Хмельницького. Але в основному він проводив пропольську політику. Разом з поляками захопив Лівобережжя, агітуючи польського короля Яка Казимира продовжити наступ аж до Москви. А коли наступ провалився, Тетеря, повернувшись на Правобережжя, зайнявся придушенням антипольських заколотів. Це ще більше збурило проти нього народ. Повністю втративши підтримку населення, Тетеря втік до Польщі, а згодом до Туреччини, де був отруєний польськими агентами. 

Отже, окупована польськими та московськими військами, розірвана на шматки соціальними конфліктами і чварами між політичними групами, Українська держава на початку 1660-х років розділилася на дві окремі частини – Правобережжя і Лівобережжя, кожна на чолі з власним гетьманом. Усі гетьмани перебували під значним впливом іноземних держав, насамперед Московії і Речі Посполитої. Гетьманська влада послаблювалася безперервними внутрішніми сутичками між народними низами і старшиною, соціальним напруженням. В українському суспільстві зростала анархія, з якої користалися його вороги. 

 

3. Капітуляція П. Дорошенка та поразка визвольної боротьби

 

Боротьбу національно-патріотичних сил за об’єднання України очолив черкаський полковник Петро Дорошенко, обраний замість П. Тетері гетьманом Правобережної України (1665 – 1676 рр.). Він показав себе хоробрим і здібним полководцем ще за Б. Хмельницького. 

Розуміючи, що Річ Посполита не надасть допомоги у реалізації його плану П. Дорошенко уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Багато уваги гетьман приділив переговорам з Москвою про протекцію царя за умови об’єднання етнічних земель України, але переговори зазнали невдачі.

На початку лютого 1668 р. в Лівобережній Україні вибухнуло антимосковське повстання. П. Дорошенко, заручившись підтримкою значної частини населення Лівобережжя, усунув І. Брюховецького і об’єднав козацьку Україну. У червні 1668 р. Військова козацька рада обрала його гетьманом об’єднаної України. 

Відкрилася перспектива відродження воз’єднаної Української держави. Проте вкрай несприятливою залишалася геополітична ситуація. Свою негативну роль відігравала і відсутність єдності в діях українських сил. 

Для організації опору Польщі П, Дорошенко рушив на Правобережну Україну, а на Лівобережжі для боротьби з московськими військами залишив наказним гетьманом чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного. Роз’єднання козацьких сил, що відбулося, негативно позначилося на розвитку подій.

Д. Многогрішний, опинившись внаслідок наступу російських військ у скрутній ситуації, перейшов на бік Московщини і при її підтримці був обраний гетьманом Лівобережної України (1668 – 1672 рр.). Таким чином Українська держава знову розкололася на два гетьманства. 

Д. Многогрішний, погодившись на входження України до складу Московщини, взяв курс на відновлення прав і кордонів Української держави періоду Б. Хмельницького. Гетьман відновив зв’язки з П. Дорошенком, надавши йому військову допомогу. Діяльність Д. Многогрішного не узгоджувалася з офіційною політикою московського уряду. Проти гетьмана була сфабрикована справа про “зраду”, і після суду в Москві його заслали до Сибіру. Новим гетьманом Лівобережної України було обрано лояльно настроєного до Москви Івана Самойловича (1672 – 1687 рр.).

На Правобережній, тим часом, П. Дорошенку довелося вести боротьбу за владу з різними претендентами: спочатку із П. Суховієм, ставлеником кримського хана, а згодом із М. Ханенком, який чітко орієнтувався на Польщу і при її підтримці був обраний гетьманом Правобережної України (1670 – 1674 рр.).

Під тиском надзвичайно тяжких зовнішніх і внутрішніх обставин П. Дорошенко почав шукати опори у турецького султана і в 1669 р. уклав з ним союз. А три роки потому гетьман приєднався до Туреччини і розпочатої нею війни проти Польщі. Успішні дії турецьких і українських військ змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір, за яким Поділля відходило до Туреччини, а Брацлавщина і Південна Київщина переходили під владу козаків. 

Порушення територіальної цілісності України не задовольняло П, Дорошенка. Крім того, Порта почала вимагати сплати данини, роззброєння козаків, зруйнування фортець, відбулося безжалісне пограбування українського населення турецькими і татарськими військами. Серед нього почало зростати незадоволення гетьманом. 

В той же час продовжує зміцнювати свої позиції гетьман Лівобережної України І. Самойлович. Заручившись підтримкою царя, на