Історія України 002

Ще реакційнішим і ганебнішим був Емський указ царя Олександра ІІ від 18 травня 1876 року (був підписаний у німецькому місті Емс, де тоді відпочивав цар). Він був спрямований проти української мови як найважливішого фактора розвитку української культури. Емським указом суворо заборонялося ввозити в межі імперії, без спеціального дозволу, книги та брошури, видані за кордоном українською мовою. Заборонялися також театральні вистави українською мовою та друкування текстів до музичних творів. Щоправда, театральні вистави українською мовою були дозволені в 1881 р., але при цьому висловлювалося стільки застережень і обмежень, що від дозволу по суті нічого не залишалося. 

Всі ці утиски української культури, як і раніше, викликали активізацію національно-визвольного руху.

Ще наприкінці 50-х рр. у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації – громади. Перша така громада виникла в Київському університеті із таємного гуртка хлопоманів, учасники якого В. Антонович, Т. Рильський, Ф. Панченко та інші пропагували в народі ідеї соціального і національного визволення. 

На рубежі 1860–1861 рр. гурток хлопоманів припинив своє існування з ініціативи його членів. Разом з іншими студентами Київського університету (П. Чубинський, брати Синьогуби, І. Касьяненко, М. Драгоманов) вони утворили нове таємне товариство – “Українську громаду”, пропагандистська діяльність якої була зосереджена в недільних школах. 

Члени громади засновували школи, поширювали популярні видання, читали слухачам “Кобзаря”, проводили лекції. Після активізації наступу на українство з російського та польського боків громада почала розробляти свою ідеологію, встановила зв’язки з петербургським центром при редакції журналу “Основа” (в 1861–1862 рр. там же виходив український громадсько-політичний і літературно-мистецький журнал “Основа”). Журнал редагований В. Білозерським, М. Костомаровим, П. Кулішем, закликав інтелігенцію розширювати культурно-освітню діяльність. 

На початку 70-х рр.. XIX ст. після деякого послаблення контролю за внутрішнім життям українського суспільства громадівці активізують свою діяльність. В Києві виникає культурно-просвітницький гурток “Стара громада” на чолі з В. Антоновичем і за участю М. Зібера, М. Драгоманова, П. Житецького, О. Кониського, М. Старицького, П. Чубинського (автора гімну “Ще не вмерла Україна”) та інших. Члени цього гуртка брали участь у роботі органів місцевого самоврядування, зокрема земств, наукових товариств. 

Ця діяльність розширилася із заснуванням у 1873 р. в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Відділ залучив до своєї діяльності велику кількість інтелігенції (понад 200 дійсних членів), зібрав і видав величезний матеріал з історії, економіки, культури рідного краю. У 1875 р. “Стара громада” придбала російську газету “Киевский телеграф”, перетворивши її на орган, який висвітлював події в Україні. 

Громади хоч і утримувалися у своїй більшості від політичної діяльності, все ж таки не влаштовували самодержавство. З прийняттям у 1876 р. вже згадуваного Ємського акту діяльність Громад була заборонена, закрився Південно-Західних відділ Російського географічного товариства. 

Певне пожвавлення у діяльності українських громад спостерігалося на початку 80-х рр. з виходом в світ журналу “Киевская старина”, що об’єднав навколо себе членів “Старої громади”, хоча М. Драгоманов розірвав з нею зв’язки через захоплення соціалістичними ідеями і виїхав за кордон (де впродовж 1878–1882 рр. видавав у Женеві перший український журнал за кордоном “Громада”).

Слід також пам’ятати, що в Україні як складовій частині Російської імперії поруч з українським національно-визвольним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух. Тут можна згадати діяльність революційних народників 70–80 рр., представлених, переважно, разночиною інтелігенцією. Народницькі організації активно діяли і на території України.

Таким чином, у другій половині XIX ст. процес консолідації української нації набув ще більшої сили. Незважаючи на жорстокі переслідування український національний, весь суспільний рух все більше набував політичного характеру. 

 

б) Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії 

 

З кінця XVIII ст. Галичина, Північна Буковина й Закарпаття, на території яких проживало понад 2 млн. українців (із загальної кількості населення 2,5млн чоловік), потрапили до складу Австрійської імперїї. Головну роль в економіці цих земель відігравало сільське господарство, певний розвиток мали промисли, діяла невелика кількість мануфактур.

Селянам належало менше ніж половина всіх земельних угідь. Господарське життя мало екстенсивний характер, переважала відстала трипільна система. Невеликі ділянки, гористий рельєф ускладнювали обробіток землі, зумовлювали невисоку їх продуктивність. За право користування цими убогими наділами селяни відробляли по п’ять-шість днів панщини на тиждень, відбували багато інших повинностей  ще й платили натуральний оброк. Відтак злиденне галицьке селянство споживало вдвічі меньше продовольства від норм західноєвропейського селянина. Галицькі міста були відрізані від традиційних ринків в Україні, українство в них ледь животіло. Проводилась політика онімечення населення, українцям було заборонено обіймати посади в органах державного управління. До того ж, постійні міжнародні війни, іноземна окупація, занепад зовнішньої торгівлі довели край до повного економічного занепаду, зубожіння людей.

У відповідь посилюється селянська боротьба у формах скарг і втеч, підпалів, збройних виступів. Тільки в Галичині в 1815-1825 рр. відбулися значні виступи селян у Комарному (1817-1822 рр.). У 1824-1826 рр. селянські заворушення охопили Східну Галичину. Героїчною сторінкою історії українського народу стало повстання в Північній Буковині під керівництвом Лук’яна Кобилиці. Кульмінаційним пунктом селянського руху напередодні революції 1848 р. були антикріпосницькі виступи в 1846-1848 рр. Селяни Східної Галичини виступили майже