Історико-філософська реконструкція герменевтико-семіологічного методу Б. Паскаля

Одержані результати дисертантка використовує у викладацькій роботі в Київському національному лінгвістичному університеті.

Публікації. За темою роботи опубліковано чотири статті загальним обсягом 2, 25 д. а., в тому числі у збірнику матеріалів міжнародної науково-практичної конференції.

Структура та обсяг роботи. Робота складається з вступу, трьох розділів (які містять разом дев’ять підрозділів і три пункти), висновків та списку використаних джерел, послідовність яких відбиває логіку розкриття теми дослідження. Обсяг основного тексту дисертації становить 171 сторінку облікового тексту, список літератури містить 202 найменування і складає 13 сторінок.

 

 

У вступі обгруновується актуальність обраної теми, визначається стан її наукової розробки, формулюється мета й основні завдання дослідження. Вказуються також об’єкт і предмет дослідження, його теоретико-методологічна основа, розкривається наукова новизна, теоретичне і практичне значення роботи.

У першому розділі “Апологетика і герменевтика” після огляду літератури (перший підрозділ), у другому підрозділі “Особливості паскалівської антропології” показано, що Паскаль будує антропологію на основі первинної очевидності, вираженою антиномією: становище людини визначається відсутністю Бога і, все ж таки, людина визначає себе через Бога. Дисертантка виходить з того, що (1) філософія Паскаля відпочатково антропологічна; що (2) підвалинами його антропології є відношення “Бог – людина”, точніше “Христос – людина”; що (3) це відношення висвітлює універсальність людської природи. Природа людини відкривається в єдності богоствердження і самоствердження, у тотожності інтерпретації та самоінтерпретації. Біблія для Паскаля є переважним об’єктом інтерпретації, тому що саме в ній і лише в ній Бог звертається до людини. Тому паскалівська антропологія відпочатково герменевтична. Але герменевтика універсально-людського – лише особливий випадок, що виходить з ще більш фундаментальної очевидності – континуальності інтерпретування, інтерпретування ситуації, в якій знаходиться людина. В цьому сенсі можна говорити про онтологізацію герменевтики. Невпинність інтерпретування ситуації людиною, що перебуває у ситуації тотальної позбавленості, пояснює заміщення справжнього буття уявним, метонімічне спотворення, при якому людина, насправді – частина світу, вважає себе цілим. Це спотворення і народжує лібертена, який постає як абстрактний, байдужий суб’єкт супроти Писання як об’єкта. Тому до суті паскалівської антропології (герменевтичної онтології) належить апологетика; до суті істини належить “мистецтво переконувати”, що спрямоване на лібертена.

Дисертантка доходить висновку і обгрунтовує, що позиція Паскаля – це христоцентризм, внутрішня іманентність християнському символізмові; значення останнього включає два аспекти: (1) містичний, медітація над Христом як універсальним символом (в цьому сенсі Паскаль – продовжувач августинівської традиції, а також апофатичного богослов’я “Ареопагітик”) ; (2) онтологічно-герменевтичний (Паскаль принципово виходить за межі антиномії “раціональність – ірраціональність” на грунті онтологізованої герменевтики). Дисертантка виокремлює герменевтику в широкому розумінні слова – простір безперервного діалогу людини і Бога, напружену духовність; а також певний оптимум інтерпретації – образ Христа в якості розв’язання герменевтичних суперечностей.

Виснувано, що апологетика Паскаля – не раціональне доведення готових істин, а пере-відтворення унікального людського смислу (а не вузько інтелектуального, з яким не упоралася попередня філософія), заглиблення в християнство в усій його парадоксальності. Використавши автомат (це паскалівське поняття конкретизується в букві, молитві, механізмах звички, суєтних допитливості і уяві), прийти до духа – така герменевтична стратегія Паскаля.

У третьому підрозділі першого розділу “Стратегія іманентного розуміння тексту” доводиться, що герменевтична оригінальність Паскаля пов’язана з його апологетичним починанням – максимально ефективним використанням налаштованності розуму лібертена, його скепсису, смаку до таємниць. Показано, що виходячи з мінімальної умови апологетики – визнання опонентом (лібертеном) того факту, що проблема Бога має для нього певне значення, Паскаль перетворює хибне коло авторитету Писання і віри на герменевтичне коло. В герменевтичній ситуації, коли лібертен змушений інтерпретувати Біблію – як будь-який літературний текст – на підставі самого лише її тексту, він опиняється непомітно для себе прилученим до Слова Божого, містично перед-знаходить себе у деяких взаєминах з Богом. Тим самим Паскаль стверджує авторитет Писання як вже існуючий певним чином і уникає проблематизації засад релігії. Дисертантка наполягає, що специфіку паскалівського філософування допомагає зрозуміти сучасна філософська герменевтика, яка реабілітує поняття традиції і авторитету, усуває абстрактну протилежність авторитету і розуму.

Проаналізовано відмінність підходів Спінози і Паскаля до проблеми івриту як фундаментальної мови Писання. Якщо Спіноза наполягає на поверненні до букви івриту і вважає, що буквальне розуміння і є істинним, то Паскаль обстоює ідею закономірності тотального переміщення Слова Божого на Захід (втіленного в римсько-католицькій церкві та латинській мові), буквального розуміння Писання як неістинного, крізь яке необхідно відкрити духовне, істинне розуміння. Але іврит і рабинська екзегеза – та фундаментальність, та давнина, яка створює авторитет християнства як єдності істини та образу, як історично виправданої інтерпретації іудаїзму. Аргументація Паскаля тут близька до юридичної герменевтики, в якій бесперервність традиції, стародавність та автентичність джерел, щирість свідчень євреїв, ворогв християнства, гарантують істинність тексту.

Грунтуючись на найпростіших правилах розуміння (зв’язанності тексту та свідоцтвах пророків про хибність буквального смислу), Паскаль пропонує герменевтичний варіант онтологічного аргументу: духовний смисл Писання – найдосконаліший, тому він – істиний. Відпочатково зацікавлене ставлення інтерпретатора до текста,