Історико-філософська реконструкція герменевтико-семіологічного методу Б. Паскаля

Паскаль підкреслює, що єзуїти перевертають усталену ієрархію авторитетів, вносять в Писання суперечності, яких там не було. Відокремившись від традиції, єзуїти руйнують те, що складає фундамент священої герменевтики – єдність смислу Писання, єдність дискурсу. Як у випадку інтерпретації пророків Паскаль задовольняється тим, що розкриває нам шифр, так само й інтерпретуючи єзуїтську доктрину, він обмежується демонстрацією синтаксису її мови. Герменевтична проблема, таким чином, переформульовується як проблема ідентифікації мови або континуальності дискурсу.

Дисертантка вбачає тут перехід Паскаля від логіки Пор-Рояля з її ідеєю необхідного зв’язку між словом і річчю до ідеї дискурсивної єдності мови і реальності. Внаслідок цього з’являється принципове герменевтичне розрізнення – “питання факту” і “питання права” – засіб обгрунтування абсолютної істини (універсального значення), її незалежність від інтерпретацій, прагнення до мінімуму інтерпретацій.

Третій розділ “Інтерпретативна тактика Паскаля”. У першому підрозділі «Проблема істини як середнього шляху. Герменевтичний антиномізм» дисертантка доводить особливу значущість для Паскаля антиномії священної та світської герменевтик. Стверджується, що одночасно інтерпретація Писання служить референцією для інтерпретування будь-якої літератури, і що інтерпретація літератури – норма священної герменевтики. Розв’язання антиномії уможливлюється завдяки відшукуванню істини.

Істина, позначена Паскалем геометрично, – єдина, неподільна, нескінчено мала точка і повинна бути знайдена як конкретна тотожність скінченного і нескінченного, світського і священного, мінімума і максимума. Таку фіксовану точку істини Паскаль знайшов завдяки покладанню теології єврейської історії у якості інтерпретативної засади. Безперервність і універсальність історії єврейського народу та його релігії – це той авторитет, котрий майже збігається з істиною. Це “майже” означає, що теологія єврейської історії (єдність істини та образу) і Христос (істина) становлять центральну риторичну фігуру паскалівського філософування.

Нездатність знайти істину є наслідком проміжного становища людини – між занадто великим і занадто малим, між морально високим та низьким. Цю сутнісну антиномічність людського становища і описує християнство. Проміжному становищу людини протистоїть цілковито визначене «серединне становище» Христа, завдяки чому він є моделлю для всього людства.

Христос в розумінні Паскаля – і герменевтична, і онтологічна фігура. Христос – це поняття, яке включає і неоплатонічне розуміння герменевта-посередника, і ренесансне значення тотожності протилежностей, і точку необхідного переходу між Старим та Новим Заповітами.

Для Паскаля інтерпретувати текст – це розкрити антиномії і розв’язати їх, знищивши зворотність ієрархічним перевищенням одного з термінів. Моделлю розв’язання антиномій виступає геометрія Дезарга. Як усі протилежні геометричні сутності знаходять своє єдине походження в проекції точки на коло, так само інтерпретувати текст означає знайти унікальний сенс, в якому узгоджуються всі суперечливі уривки. В проективній геометрії, як і в герменевтиці, смисл виникає з співвідношення між світлом і тінню. Співіснування ясних і неясних уривків Писання є одночасно ознакою необхідності інтерпретації і ключем до неї. Паскалівське інтерпретування як розв’язання антиномій призводить до переваги яснот Писання над абсурдом, християнської інтерпретації над езотеричною, духу над буквою, слави над благодаттю. В цьому сенсі відоме паскалівське “мистецтво переконувати” потрібно розуміти як розв’язання антиномії, герменевтику як пошук конкретних механізмів впливу на опонента, які передбачають, що розсудок є частковою здібністю порівняно з опозиційними йому волею і бажанням, які домінують у сукупності людських здібностей. «Мистецтво переконувати» – таке розв'язання антиномії, що реалізує перевагу «мистецтва подобатися» над «мистецтвом доводити».

В основі паскалівського антиномізму – аристотелівська концепція чотирьох причин, а також співвідношення істини та образу.

У другому підрозділі третього розділу «Оптимум інтерпретації» з'ясовано, що на противагу апологетам його епохи Паскаль не намагався захистити християнську релігію накопиченням різних доказів. Бажання звести аргументацію до мінімуму супроводжується в Паскаля пошуком її максимальної ефективності. Священна герменевтика має на меті звести природну різноманітність букви Писання до божественної єдності його духовного смислу. Звідси – критика єретиків та політичних опонентів як нездатних пояснити протилежні явища за допомогою одного принципу. Паскаль наслідує лейбніцевські досягнення в сфері аналізу криптограм з точки зору підрахунку ймовірностей.

Поняття шифру, застосоване до Писання, та ймовірнісна логіка визначення ключа до шифру дозволяють тлумачити християнство як оптимум інтерпретації: лише християнство пояснює за допомогою єдиного принципа (особи Христа) усі суперечливі пророцтва разом. Християнство, визнавши єдиного Месію, є досконалою, і, отже, істинною інтерпретацією Писання. Християнство, як його розуміє Паскаль, – це міра конкретності істини, співпадіння відмінності і тотожності протилежностей, єдність світської й священної герменевтики.

Утретьому підрозділі третього роздлу «Градація смислу» показано, що Паскаль руйнує картезіанський репрезентаціонізм та розглядає соціальні явища як знаки, позбавлені безпосереднього зв’язку з їх причинами-явищами. Тому слід говорити про семіологію явищ у Паскаля. Її