Кістяк у традиційних віруваннях східних слов’ян (на матеріалі лікувальних замовлянь)

 

А. І. Темченко

Вченими різних гуманітарних галузей приділяється значна увага щодо вивчення людського тіла в контексті етнокультурної традиції слов’ян [1]. Однак маловивченою залишається семантика кістяка в їхніх традиційних віруваннях.

У східнослов’янській народній культурі вважається, що скелет можуть мати лише живі істоти. Натомість у представників потойбічного світу він відсутній [2, 628], що слугує поясненням, чому хвороби часто зображуються як „безхребетні”, зокрема черв’яки або хробаки. Наприклад, у замовлянні від кровотечі знаковим є образ „безреброї овечки”: „Коло синього моря безребра овечка стояла <... > де сонце сходить, там кров знімається, де сонце заходить, там кров запікається” [3, 36].

В поминальних відправах також вживаються страви, переважно без кісток: коливо, капусняк, кисіль, каша, оладки, що пояснює фольклорні асоціації риби з млинцями: „Берега железны, рыба без костей”. Зв’язок млинців з потойбічним світом зустрічаємо в казках, сюжетна лінія яких побудована таким чином, що дід піднімається на небо по драбині / дереву і бачить там хатинку з млинців. Образ небесної хатинки наближуєть-ся до лісової хатинки Баби-Яги, „накритої млинцем” чи західноєвропейського „пряничного будиночку”. Свід-чення про небесне походження млинців зустрічаємо в приказці про людину, яка виявляє надмірну цікавість: „Вона своїм носом чує, як на небі млинці печуть”). У білорусів гикавку відсилають у місця, „де бліни пякуть, табє дадуть”. Пор. з поминальним звичаєм залишати шматок млинця і склянку води покійнику

У зв’язку з цим семантику кістяка доцільно розглядати в межах опозиції той світ/цей світ. В обрядових лікувальних практиках при ревматичних болях використовували кістку покійного, яку прикладали до ураженого місця. Значення цього обряду можна трактувати подвійно. По перше, очевидною є формула уподібнення мертвого (позбавленого чуттєвості) і живого, тому крім кістки застосовували інші атрибути потойбічного – намітку / хустку, якою зв’язували ноги мерця: „Цей мертвий замира, нехай рабі Божій (ім’я) гризь одбира” [3, 86] або ложку: „У мертвого ложку взяти да тою ложкою [поводить по нариву] да: „Так як цей мрец нє дей- струє, так штоб ета жоуна не действовала” [4, №9 364]. Під час проведення обряду могли виконувати інші дії, які провокували виникнення „потойбічної” ситуації. Наприклад, хворе місце перев’язували ниткою, яку мала виготовити в Чистий Четвер оголена жінка на порозі власного будинку, обертаючи веретено в протилежний бік [3, 86]. По друге, кістка покійного є своєрідним зразком міцності і надійності. Відповідні замовляння є прикладом, коли світ живих певним чином залежить від потойбічного, оскільки одночасно є його органічним продовженням (коли вважати народження як „звільнення” від потойбічного, завершення одного циклу). У зв’язку з цим існували „правила спілкування” з потойбічним. При лікуванні „гризі” кістку брали захищеною рукою – полою чи хусткою, торкалися або обносили навколо хворого місця, після чого повертали на місце [3, 86]. Ключовий момент обряду полягає в необхідності розташування кістки саме так, як вона знаходилась до того, оскільки її розвертання іншим боком загрожує протилежним результатом. У цьому аспекті кістка є знаком потойбічного, тобто того, що відбулося задовго до цієї події. Найменша зміна минулого може вплинути на теперішнє, зашкодивши живому. Правильне виконання обряду обмежувало втручання живого у сферу потойбічного так само, як графічні і словесні обереги обмежували вплив потойбічного у сферу живого (кіску могли не прикладати, а лише обносити, окреслюючи тим самим захисне коло). Захисні кола, волюти і розетки застосовували як обереги до лімінальних об’єк-тів, зокрема дзеркальних рам (див. фото з фондів Черкаського обласного краєзнавчого музею) [5]1. Крім графічних символів, існують тексти-обереги, виголошення яких обмежує вплив скам’янілого / нерухомого / закостенілого „того світу”: „Ішла кістяна баба з кам’яної гори, з кам’яною дійницею до кістяної корови. Коли з кам’яної корови молоко потече, тоді раба Божого кров потече” [3, 36]. Звідси походження запобіжних формул: „На мори хрест, на хресту панночка, та панночка не уміла ні шить, ні прасти, а уроки умоуляти. Уроки-урочища <... > од біла тіла, од червоної криві, одкаснітеса” [4, № 208]. У тексті фігурує образ „панночки”, яка не вміє прясти нитку (життя?), але має  відношення до „уроків”, які відсилаються за допомогою дієслова „одкаснітеса”. Форма заклинання порівнюється з рос. коснуться в значенні доторкнутися кісткою (зокрема людською), а також з рос. закостенелый / костный – „твердий”. Тому „од-каснітеся” буквально розуміється як „відійти від кістяка”.

Кістки покійника нерухомі, їхня статичність і остато- чність є необхідною умовою обряду, оскільки становить основу всього мінливого і нестабільного, а отже, недо- вершеного: „Млад месяц, где ты был? ” „Над морем плыл”. „Что ты видел? ” „Мёртвое тело”. „Как оно лежит? ” „Не разожмя и не разведя губ и не поворотив языка. ” „Так и бы и вы, пораженны зубы, онемели по дням, по ночам, по часам, по минутам, ныне и завтра. Во имя Отца, и Сына, и Святого Духа. Аминь” [6, №9 200]. Порушення цієї статичності неприпустиме, оскільки в потойбічному світі нічого не змінюється. Рухоме потойбічне, тобто рухоме нерухоме є абсурдним, тому „живих” мерців „прикріплювали” до землі осиковими кілками. Звідси існування культу пращурів, який сприймався як своєрідний еталон, що прикладався в потрібний момент до мінливих і нестабільних емоційних і фізичних станів.