Кістяк у традиційних віруваннях східних слов’ян (на матеріалі лікувальних замовлянь)

По відношенню до дітей могли застосовуватись обрядові аналоги людських (мертвих) кісток, що є своєрідним запобіжним засобом проти несумісності двох протилежних станів – життя / смерті, дитинства / старості: „Треба взяти шматок хліба, дрібку солі і, обгорнувши білим рушником, піти до колючого „діда” (будяка), помолитися Богу і сказати: „Дзєду мой мош- чий, дай маєму хлопцу (ілі дзєвочкі) полноту на косці”. Після цього зрізати цього „діда” (його рожеву голівку), загорнути в рушник, а хліб і сіль покласти на це місце, прийти додому і пропарити діда, не розгортаючи рушника. Хай він там полежить, поки не вичахне, а цією водою дитину викупати” [4, №9 104]. Звернення до потойбічного „дозволяється” обрядом лише в „екстрених” випадках, зокрема небезпечних захворюваннях дітей – нащадків „дідів” (пор. з чергуванням діди / діти). Відповідні звернення можливі за умови жертвоприношення пращурам – хліба і солі, після чого лікування може бути ефективним. „Діда” переносять у білому жертовному рушнику, колір якого є знаковим, оскільки порівнюється одночасно з крижмом і саваном – важливими атрибутами обрядів народження (хрещення) і поховання, тоді як на весіллі застосовується не білий, а червоний рушник. Міцність і повнокровність (рожевість) будяка має співвідноситись зі здоровими кістками, що підтверджується називанням його мошчим дідом, тобто кістяним / міцним. У текстах „від лихоманок” пращур і „мощі” ототожнюються: „Добривечір вам, мощі! Дайте постелю, бо наїхали гості (лихоманки) ” [3, 90]. Словосполучення мошчий дід може порівнюватися з прикметниками потужний / сильний / святий. Пор. рос. моцный / моць – „останки святого”, також моч-міч від слов. мошть, чеськ. moc – „дуже багато”, сл. *moktь від *mogo – „можу”, споріднене з гот. mahts – „сила” [10, 667 – 668]. В цьому розумінні повнота / сила протиставляється пустоті / безсиллю, про що свідчать тексти замовлянь „від рожі”: „Як був чоловік пустий і воли пустиі, і плуг пустий, і погоничі пустиі, і пусту ниву орали, і пусту пшеницю сіяв, пуста зийшла, пуста і поспіла, пусти й жнеці пустими серпами жали, в пустиі ряди стлали, пусти копи клали, пустими возами возили, пусти стоги становили, на пустому току молотили, пустими ціпами били, пустими граблями згрібали, пустими мітлами змітали, пустими лопатами віяли, в пусти мішки вбірали, пустими зав’язками зав’язували, до пустого міста возили, на пустому камню мололи, ту бешиху розмололи, по хатах, по болотах, по пустих очеретах” [11, 125-е]. Пустота ототожнюється з „неживим” потойбічним світом, що відрізняється від „мошчих пращурів”, які є джерелом сили роду. „Пуста” не наповнена мозком кістка є „мертвою”, тому вона не може боліти: „Шоб у мене у роті зуби нє болєлі. Нехай тоди заболять, яку моєй бабкі Овдошкі на том свєтє кості заболять” [4, № 479]. Смислові протиставлення пустоти / наповненості зіставляються з іншими лексичними відношеннями, зокрема: цілий / битий, здоровий /хворий (звідси семантика понять зцілювати, цілувати). Однак в обрядовому контексті спостерігається, на перший погляд, парадоксальна ситуація, оскільки потойбічне асоціюється з максимальною наповненістю, абсолютним цілим, тому є ефективним засобом зцілення. Відповідне ставлення до потойбічного стосується тих культурних аспектів, коли смерть пращура є „своєчасною”, тобто необхідною і закономірною, тоді як убивство, хвороба має протилежне значення, що пояснює табу по відношенню до тих, хто помер занадто рано / неприродно (самогубців, утоплеників, мертвона- роджених дітей) або тих, хто не може „нормально” („не по людські”) померти, що пояснює семантику різноманітних провокативних дій по відношенню до відьом, мається на увазі розбирання стелі / стіни, знімання дверей, биття посуду тощо .

Відтворення первинного порядку кістяка, внаслідок „удару” / вивиху, досягається не лише за допомогою конструктивного зіставлення зрушених кісток, але й поєднання мощів, як життєвої сили, що їх наповнює: 1) „Зійдіца, косці с косціма, мошша с мошшима, чтоб сустау на місто стау”; 2) „Зійдіцєса, кісьці с косьцямі, мощі із мощамі, жили із жиламі, сустави іс суставамі” [4, №№ 378, 383]. „Мощі” (кістяк пращура) виступають тут міфічним аналогом, зразком, за яким мають складатися „сустави” (кістки хворого), що наближує цей мотив до обрядів вторинного поховання (коли випадково викопували кістки покійника). Правильне складання кісток пращура передбачає аналогічні виправлення в нащадка: „Устань, синок, годзє спаці”. „Рад бу я, маці, устаці, дай іщі сустау настауляці” [4, №9 377].

Рудименти обрядів складання простежуються в інших текстах: 1) „Рабє Божьєй ляков нє знаці ні в косцє, ні в кровє, ні в руках, ні в ногах, ні в пальчіках, ні в суставчіках, ні в старом, ні в молодом, ні в пєрєкрої, ні в всякою порою”; 2) „Шепчіцєся лякі с ручок, с ножок, с пальців, со руках, со суставцєв, із сініх жил, чєрвоной крові, бєлой косці, із солодкого м’яса, із русого волоса, с карих вочей, с чорних бров” [4, J№№ 183, 185 – 186]. Спостерігається певне дублювання назв частин людського тіла: 1) „ні в косцє, ні в кровє / ні в руках, ні в ногах, ні в пальчіках, ні в суставчіках”; 2) „с ручок, с ножок, с