Комунікативна структура поетичного тексту (семантичний та прагматичний аспекти)

Отже, позицію адресата у поетичному повідомленні може обіймати «Я», «Ти» або «Він». 

Класифікація поетичних адресатів (яка подається у другому підрозділі розділу) складається з трьох рівнів. На першому рівні розглядається внутрішня адресація (автоадресація) в поезії, представлено типи адресатів в автокомунікативному контексті. Другий рівень містить висловлювання, в яких автоадресація поєднується із «зовнішньою» адресацією. Нарешті, третій рівень репрезентує типи «зовнішніх» адресатів в поезії. 

Серед типів адресатів в автокомунікативному висловлюванні вирізняються: адресат, тотожний адресантові; безпосередній адресат; метонімічний адресат; зовнішній адресат на позиції внутрішнього; адресат-об'єкт мовлення. 

Адресат, тотожний адресантові. Включення автора в структуру тексту не лише як адресанта, але як і внутрішнього адресата становить типовий випадок природної автокомунікації, що постійно відтворюється в поезії. Автоадресований діалог позначено рефлексивною роздвоєністю суб'єкта мовлення на «Я та «Я». При цьому комунікативний смисл одного з «Я» збігається з функцією адресата. 

Найбільш виразно адресатна функція «Я» реалізується у розгорнутих питально-відповідних конструкціях, оскільки висловлювання (як певні мовленнєві дії), що їх складають, не можуть виходити з однієї комунікативної позиції. Пор. : Кто спит по ночам? никто не спит! Ребёнок в люльке своей кричит, Старик над смертью своей сидит (Цвєтаєва) ; Увижу нынче ли опять её? До поезда ведь час. Конечно! (Пастернак). 

Безпосередній адресат. Прямому вираженню адресата відповідає використання форм усного діалогічного мовлення, перш за все – другої особи на позначення адресата внутрішнього діалогу. Перенесення діалогічних структур у такий комунікативно двоїстий контекст, як поетичне мовлення, викликає їх різноманітні трансформації. У зв'язку з цим вирізняється три різновиди поетичних «ти-висловлювань»: 

- модель «Я-Ти» як результат діалогізації автокомунікативної моделі «Я1-Я2». Безпосередній адресат у цьому різновиді тотожний одному з авторських «Я». Цьому відповідає умовність номінації ти: її комунікативним підтекстом є функція суб'єкта мовлення: Что в мае, когда поездов расписанье Камышинской веткой читаешь в купе, Оно грандиозней святого писанья И чёрных от пыли и бурь канапе (Пастернак) ; Левогрудый гром Лбом подслушан был. Так – о камень лбом – Кто тебя любил? (Цвєтаєва) ; 

- модель «Я-Ти» як результат адресантного розмикання автокомунікативного контексту. В цьому різновиді «ти-висловлювань» відбувається збільшення відстані між комунікантами, оскільки відносно «Ти» суб'єкт мовлення перебуває в амбівалентному положенні, обіймаючи позиції носія і внутрішнього, і зовнішнього мовлення одночасно: Я вернулся в мой город, знакомый до слёз, До прожилок, до детских припухлых желёз. Ты вернулся сюда, так глотай же скорей Рыбий жир ленинградских речных фонарей (Мандельштам) ; Когда я упал пред тобой, охватив Туман этот, лёд этот, эту поверхность (Как ты хороша!) – этот вихрь духоты – О чём ты? Опомнись! Пропало. Отвергнут (Пастернак) ; 

- модель «Я-Ти» як результат адресатного розмикання автокомунікативного контексту. У цьому випадку вже «Ти» локалізований як усередині автокомунікації, так і поза нею. Єдиним носієм внутрішньої мови є адресант («Я2»), а за адресата виступає як його (адресанта) внутрішній діалогічний двійник («Я1»), так і випадковий, невизначений зовнішній реципієнт. : Поэт или просто глашатай, Герольд или просто поэт, В груди твоей – топот лошадный И сжатость огней и ночных эстафет (Пастернак). 

Метонімічний адресат моделюється шляхом інакомовного позначення певної ознаки комуніканта. За своїми функціональними ознаками метонімічний адресат співвіднесений з «Я», «Ти» (тому що є елементом звернення), а також з «Він» (через наявність у полі адресата предикативних одиниць, що характеризують об'єкт мовлення). Критерієм диференціації висловлювань з подібним адресатом виступає міра його віддаленості від адресанта, а також місце на шкалі «я – ти – він». 

Найменша відстань між комунікантами спостерігається при використанні синекдохи – прийому, що лежить в основі метонімії. Функція синекдохи полягає у номінації субєкта за його певною ознакою. У такий спосіб моделюється автокомунікативний контекст, в якому адресанта і адресата поєднано за принципом «ціле/частина». Пор. : Слёзы, слёзы – живая вода! Слёзы, слёза – благая беда! Закипайте из жарких недр, Проливайтесь из жарких век (Цвєтаєва). 

Як засоби створення метонімічного образу адресата можуть використовуватися й семантично невизначені лексеми, що позначають і різні сторони внутрішнього світу людини, і абстрактні сутності: О стыд, ты в тягость мне! О совесть, в этом раннем Разрыве столько грез, настойчивых еще! (Пастернак) 

Зовнішній адресат на позиції внутрішнього. Перенесення функції адресата внутрішнього мовлення на відсутню особу також є одним з виявів автокомунікативної природи поезії – її тяжіння до моделювання уявного діалогу з будь-яким об'єктом думки. 

По-перше, зовнішнє «Ти» може виступати як функціональний синонім «Я1». У відповідні висловлювання вбудовано комунікативну рамку «Я-Ти», проте мовленнєві партії комунікантів співвідносяться з одним і тим самим «Я»: суб'єкт організує уявне спілкування, імітуючи при цьому мовленнєві дії відсутнього «Ти». Останнє, таким чином, опиняється на позиції «Я1» як безпосереднього адресата автокомунікації. Пор. : Материнское – сквозь сон – ухо. У меня к тебе наклон слуха, Духа – к страждущему: жжёт? да? У меня к тебе наклон лба… (Цвєтаєва). 

По-друге, зовнішнє «Ти» може бути адресатом експресивного висловлювання. В подібних повідомленнях «Ти» має виразний статус зовнішнього адресата, проте суб'єкт звертається до нього як до самого себе. Це протиріччя долається через набуття адресатом функції слухача. Саме така функція, поєднувана з відсутністю у одержувача активних мовленнєвий реакцій, є