Комунікативна структура поетичного тексту (семантичний та прагматичний аспекти)

По-третє, зовнішнє «Ти» може виконувати функцію об'єкта внутрішнього мовлення. Ситуація, що відповідає цьому типу адресата, позначена позакомунікативністю. Тут відсутня навіть автоадресованість, оскільки «Ти» займає позицію об'єкта мовлення і функціонально дорівнює третій особі: И ты пытаешься желток Взбивать рассерженною ложкой, Он побелел, он изнемог, И всё-таки ещё немножко (Мандельштам). 

Зовнішній об'єкт на позиції внутрішнього адресата. Попри мовлення у другій особі, подібні висловлювання спрямовані на номінацію об'єкта та на приписування йому різних ознак. Це спричиняє нейтралізацію межі між другою та третьою особою, одержувачем та об'єктом мовлення: Дуб богоборческий! В бои Всем корнем шествующий! Ивы-провидицы мои! Берёзы-девственницы! (Цвєтаєва) ; Пусти меня, отдай меня, Воронеж: Уронишь ты меня иль проворонишь, Ты выронишь меня или вернёшь, – Воронеж – блажь, Воронеж – ворон, нож… (Мандельштам). 

На другому рівні містяться висловлювання, що репрезентують розгорнуті варіанти поетичної комунікації. В них різні типи егоцентричних мовленнєвих дій ускладнюються орієнтацією на невизначеного, випадкового зовнішнього адресата, що втілюється у виразній тема-рематичній структурі: Мне Брамса сыграют, – я сдамся, я вспомню Упрямую заросль, и кровлю, и вход, Балкон полутёмный и комнат питомник, Улыбку, и облик, и брови, и рот (Пастернак) ; Только детские книги читать, Только детские думы лелеять, Всё большое далёко развеять, Из глубокой печали восстать (Мандельштам). 

Класифікацію завершує аналіз впливу на ПТ фактора зовнішнього адресата. Останній становить певну адресатну модель, з врахуванням якої будується поетичне повідомлення. Для поезії властиве використання різних моделей зовнішніх адресатів – конкретного, узагальненого та випадкового, – кожна з яких позначена певними когнітивно-мовними характеристиками та різним ступенем близькості до адресанта. Моделювання спілкування з конкретним адресатом виявляється подібним до автокомунікативного процесу: Я скажу тебе с последней Прямотой: Всё лишь бредни – шерри-бренди, – Ангел мой (Мандельштам). Узагальнений адресат вписується до тексту за допомогою прийомів звернення та перифрази: Заблудился я в небе – что делать? Тот, кому оно близко, – ответь! (Мандельштам). Висловлювання з випадковим адресатом є результатом редукції будь-яких вербальних сигналів отримувача та характеризуються послідовним викладом інформації: Передо мною волны моря. Их много. Им немыслим счёт. Их тьма. Они шумят в миноре. Прибой, как вафли, их печёт (Пастернак). 

В третьому розділі («Поетична комунікація як сукупність мовленнєвих дій») поетична комунікація досліджується з точки зору параметра «контакт». Тобто третій рівень КС (як зазначається у першому підрозділі розділу) складають різноманітні мовленнєві дії (МД), що втілюють цей комунікативний параметр. Відповідно ПТ визначається як цілісна модель певної мовленнєвої дії, в якій інтегруються найсуттєвіші характеристики поетичних адресантів і адресатів, залучених в єдину комунікативну ситуацію як сферу здійснення МД. 

В поетичному контексті на первинні МД (запитання, звернення, директивний вираз тощо) діють ті самі фактори, що й у сфері внутрішнього мовлення: егоцентричне домінування адресанта, що обумовлює трансформацію комунікативних позицій адресата і об'єкта мовлення; автокомунікативний характер повідомлення; дифузність меж між складовими КА. В цих умовах змінюються функціонально-семантичні властивості МД. 

Різні типи поетичних мовленнєвих дій аналізуються в наступних підрозділах розділу. 

Трансформація директива в поезії зумовлена її специфічною комунікативною природою, а саме – відсутністю реального адресата в ситуації повеління, що викликає зміну модальності директива: Ещё и ещё – песни Слагайте о моём кресте! Еще и ещё – перстни Целуйте на моей руке! ; Расскажи, сгорающий небосклон, Про глаза, что черны от боли (Цвєтаєва). 

Директив зберігає спонукальне значення лише у випадку автокомунікації, тобто при прямому вираженні внутрішнього адресата: С притворной нежностью у изголовья стой И сам себя всю жизнь баюкай (Мандельштам) ; Ищи себе доверчивых подруг, Не выправивших чуда на число (Цвєтаєва). 

В поетичній комунікації вирізняється декілька типів питальних конструкцій. 

 Запитання, яке потребує відповіді, може бути локалізоване як в автокомунікативному контексті, так і в структурі адресованого мовлення. У першому випадку наявна актуалізація спонукальної семантики, оскільки характер комунікативної ситуації передбачає присутність адресата, а зміст питання потребує відповіді. Проте нездатність адресата дати відповідь надає запитанню статус фрагмента неадресованого внутрішнього мовлення: Мне хочется бежать от моего порога. Куда? На улице темно (Мандельштам). У другому випадку відсутність відповіді зумовлена спрямованістю запитання на зовнішнього адресата. Питальне значення підтримується лише прагматикою запитання. Нездатність адресанта відповісти на тлі відсутності адресата монологізує подібні висловлювання: запитання перетворюються на експресивну декларацію власної необізнаності: Каким наитием, Какими истинами, О чем шумите вы, Разливы лиственные? ; Ах, запрокинута твоя голова, Полузакрыты глаза – что? – пряча (Цвєтаєва). 

Поетичне запитання, що не потребує відповіді, має інше інформаційне призначення та характеризується складною смисловою структурою. Подібний тип МД відтворює різноманітні розумові процеси: Я не слыхал рассказов Оссиана, Не пробовал старинного вина; Зачем же мне мерещится поляна, Шотландии кровавая луна? (Мандельштам) ; або використовується як експресивний засіб твердження: Стоит на мёртвой точке час Не оттого ль, что он намечен, Что желчь моя не разлилась, Что у меня на