«Комуністи не монахи»: хлібозаготівлі 1932/33 року

Газети закликали «призупинити знищення кроликів» у підсобних господарствах шахтоуправлінь, а з іншого боку зосередити на «куркулях-саботажниках всю силу революційної законності», тобто беззаконня. Це стосувалося не лише «куркулів – твердоздавців» Старомікольського району, які спромоглися на 7, 1% виконання плану до двору , але і решти селянських господарств. Катастрофічна ситуація склалася в с. Смолянинове на Луганщині, яке знаходилося за 18 км від селища Третя Рота – батьківщини поета Володимира Сосюри, а також за 12 км від с. Борівського, у якому народилися батьки К. Є. Ворошилова. Якщо український поет, який у 1918 р. боронив УНР зі зброєю в руках, то його земляк був на чолі Першої кінної армії. У 1933 р. поет протестував, знаючи про репресії і голод, але його тримали у психоневрологічній лікарні, а К. Ворошилов підписував списки на розстріл командармів, полководців. Мешканець с. Смолянинове М. А. Чернявський, якому у роки голодомору було 13 років, згадав про «земляків» – двоюрідну сестру Клима Єфремовича, які прибули до села задовго до військово-політичного визнання маршала СРСР. Жінку називали Московкою, Сіфонихою, а її справжнє прізвище Ворошилова. Вона мала двох синів, а її менший Мишка Ворошилов запам’ятався односельцям «дурною славою» у 1932-1933 р. Активіста – комсомольця, який жив з матір’ю у напіврозваленій хаті, боялися голова сільради, колгоспу та весь райактив: «Одне прізвище – Ворошилов – наганяло страх. Племінник «першого маршала», як же!». Його бойову діяльність у селі переповідає М. А. Чернявський: «Бригада активістів, очолювана Мишком Ворошиловим, глибокої осені їхала по індивідуальських дворах, заглядала на горища і підмітала все, що вважала за потрібне, на свій розсуд. До нас вона теж завітала пізньої осені тридцять другого. Біла маслакувата коняка, впряжена в бричку з кошелем, а в кошелі Мишка Ворошилов та ще двоє його помічників. Брати у нас на горищі майже не було чого, бо після хлібозаготівлі батько відніс кілька лантушків на збереження до сусіда – колгоспника та два чи три замурував під пригребицею. Тож проревізувавши щупом (довга залізна гострякувата палиця з виїмкою над гостряком) лежанку та припічок, обійшовши всі закутки в корівнику і конюшні, Мишка звелів переділити те, що на горищі» . Весною 1933 р. він повернувся із своїм люмпенізованим загоном до двору Антона Чернявського, визнав його куркулем і забрав зерно, яке готували для сівби, корову реквізитори зарізали і «спожили в п’яних компаніях». Свавілля племінника першого маршала викликали гнів односельчан, траплялося «мужики били Мишку по пиці, а потім їх заганяли до в’язниці й не повертали більше до села». Однак «судили Мишку Ворошилова та його поплічників», згодом «Сіфониха теж померла з голоду, а недобра слава про її сина Мишку, передається з покоління в покоління» . Суд праведний – це суд часу. Він виставить ціну кожному, хто чинив проти моралі та людяності жахливі злочини.

Весною 1933 р. колгоспи Донецької області, крім катастрофічного голоду селян, не мали чим сіяти. Протягом грудня 1932 – перших місяців 1933 р. масово вивозили насіннєві фонди з господарств, звітуючись перед районною владою про успішне вивезення зерна до елеваторів. Лисичанський район виконав план заготівлі насіння на 105%, але позбавив зерна одноосібників, Марківський район мав лише 2, 3% планового завдання, 21 район від 2, 3% до 19%, 12 районів від 20 до 49%, Слов’янський 63, 2% потреби . Планували засіяти 2, 3 млн га, враховуючи і радгоспи, колгоспи та одноосібники 1, 6 млн га, а насіння засипали 22%  . Для дотримання погектарних норм висіву треба було понад 1 млн т насіння ранніх зернових, яких область не мала. Спеціальний секретар ЦК КП (б) У по Донбасу І. О. Акулов, виступаючи на обласному з’їзді колгоспників – ударників 27 лютого 1933 р., закликав «вдарити по куркулям» та запевнив голодних делегатів з сіл, що «процвітання колгоспів – загибель капіталізму». Однак на донецьких чорноземах гинули колгоспники, які мали сотні трудоднів. Чекіст І. Акулов  вважав, що занепад артілі «імені Ілліча» Краматорського району, яка засіяла лише 1700 га, а також у «дуже поганому стані» перебувало 149 коней із 174, є наслідком «куркульської роботи» . Більшовицька пропаганда використовувала брехню для ідеологічного зомбування суспільства, тому вказувала на «куркулів», «білогвардійців – петлюрівців», які «засіли в колгоспах» і займаються «шкідництвом». Заклики «зламати опір куркульських елементів» не збільшували насіння у колгоспних та селянських коморах. На початку травня 24 райони засипали насіння від 7 до 50% планового завдання, решта до 89%, але разом по області 38%  . На початку травня лише три райони області (Костянтинівський, Лисичанський, Слов’янський) закінчили сівбу ранніх культур. Майже у кожному колгоспі використовували корів для сівалок, а в комуні «Культурний хлібороб» Бру- сівської сільради Біловодського району на кожні 4 га залучали корову в якості «тяглової сили» . Якщо використання корів, навіть не тракторів і не коней, вважалося зразком культурного хліборобства, то, звичайно, комуна варта занесення на «дошку пошани», але режим, що призвів до такого стану історично був приречений на «чорну дошку». У Старобільському районі використовували «живу силу» – 150 корів у колгоспах з обслуговуванням МТС, а без послуг МТС 511, тобто половину від наявної худоби .

Хлібозаготівельна кампанія 1932/33 р. завершилася весною, повільно трансформувавшись у посівну кампанію, яка виявилася пізньою і незавершеною через відсутність насіння. Не звертаючи увагу на масову смертність селян від голоду, влада планувала чергову кампанію заготівель хліба. 27 лютого 1933 р., тобто в апогей голодомору, Раднарком УСРР ухвалив постанову «Про календарні терміни обов’язкової поставки зерна державі від колгоспів з врожаю 1933 року». Нею встановлювалися терміни та норми здавання зерна регіонами: у серпні 35%, але для Донецької області 30%; у вересні всі райони УСРР мали здати 25% річного плану; у листопаді завершити виконання державних хлібозаготівельних завдань . Господарства мали здавати від 1, 4 до 3, 3 ц з га, а протягом липня 10 районів Донецької області (Артемівський, Волноваський, Гришин- ський, Горлівський, В. Янисольський, Старокерменчицький, Слов’янський, Старомікольський, Старокаранський, Маріупольський) планували організувати перші «червоні валки» хліба, але 3% від погектарних річних норм .

Жнива 1933 р. виявилися більш щедрими на врожай від попереднього року, тому і плани заготівлі збільшили. На полях працювали шефи – індустріальні робітники, червоноармійці, студенти. 30 серпня річні плани виконали Кадіївський, а Костянтинів- ський, Лисичанський, Слов’янський на 92-99%, 24 райони половину завдання, 11 районів від 52 до 99, 2%  . Місцева влада закликала селян вивершити плани до чергової річниці жовтневої революції. На середину жовтня область виконала 78% річного плану, сім районів повністю виконали, 11 досягли від 91 до 99, 7%, 21 район у межах 44-85%, але майже всі завершили сівбу озимих культур . Станом на 6 листопада колгоспи та селянські господарства Донецької області вивезли 469 тис. т зернових, що становило 101, 2% їхнього річного плану, але разом з радгоспами, натуральною оплатою для МТС – 565 тис. т (98% плану)  . У два рази більше порівняно з 1932 р., проте в умовах значно вищого валового збору, який у 1933 р. становив понад 2 млн т .

Отже, причиною голодомору на Донеччині стали хлібозаготівлі, які відбувалися за допомогою карально-репресивних методів масового позбавлення хліба колгоспників, селян – одноосібників. Особливого руйнівного впливу завдавали свавільні дії буксирних бригад, заготівельних комісії, комсомольських загонів, запопадливих уповноважених райкомів, доморощених активістів на зразок Мишки Ворошилова. Вони не обмежувалися лише плановими завданнями, а доводили зустрічні плани колгоспам, кількаразові подвірні зобов’язання селянам. За невиконання безжалісно штрафували, позбавляли майна, худоби, продовольства, житла. Смертним вироком стало оголошення про занесення колгоспів, сільрад, сіл та окремих дворів на «чорні дошки», тобто функціонування своєрідного гетто. Заборона у січні 1933 р. продажу залізничних квитків українським селянам довершила режим соціальної резервації в Україні, оточила військами ДПУ та загонами міліції. Регіон чорного золота опинився на «чорній дошці» спокути за гріхи призначених та зайшлих вождів, адже «спецпризначенець» І. О. Акулов (секретар ЦК КП (б) У по Донбасу), висуванці – С. А. Саркісов (секретар Донецького обкому КП (б) У, М. Є. Чувирін (голова Донецького облвиконкому) приїхали з Москви за дорученням Й. Сталіна. Це вони ухвалювали рішення про застосування режиму «чорних дошок», оперативних операцій з ліквідації «саботажників», «куркульських контрреволюційних гнізд», а насправді простих селян – хліборобів: українців, росіян, греків, німців. Вони жили самобутніми соціальними громадами, захищаючись від голоду різними способами – від активних до пасивних форм опору. Однак подолати голодомору змогли далеко не всі.