Короткочасний історичний екскурс в афганську проблему

 

 

Першою реакцією радянського керівництва було відправлення декількох тисяч військових радників в Афганістан. Одночасно Таракі було запропоновано забрати ненависного народу, але національно налаштованого Аміну. Але Амін реагував швидше. 14 вересня 1979р. він штурмував палац. Таракі був важко поранений і вмер 17 вересня. Почалися приготування до радянського вторгнення в Афганістан. Розташовані в середньоазіатських республіках дивізії були поповнені і посилені, в основному, узбеками і туркменами. У той же час радянське керівництво намагалося переконати Аміну до дня вступу радянських військ віддати владу Бабраку Кармалю. З цією місією 2 грудня 1979р. у Кабул відправився генерал-лейтенант МВС Віктор Папутін.

Радянське вторгнення було проведено за зразком вторгнення в Чехословаччину в 1968 р. Першими висадилися 24 грудня 1979р. нааеродромі Баграм, у 50 км до півночі від Кабулу, частини 105-ої гвардійської повітряно-десантної дивізії. Одночасно радянські «радники» нейтралізували афганські частини: під приводом заміни озброєння були приведені в небоєздатне стани афганські танки, блоковані лінії зв'язку, а керівний склад афганської армії зібраний на свято з частуванням і напоями. 25 і 26 грудня вся 105-а дивізія була доставлена в Баграм задопомогою транспортних літаків ЯК-76, Ан-22, і Ан – 12.

Критичним днем було 27 грудня 1979р. У той час як частини що висадилася 105-й дивізії в'їжджали на своїх БМД у Кабул і займали вузлові стратегічні точки, інші частини на танках АСУ – 85, оточили палац Даруломан південніше Кабулу. За кілька днів до цього Папутін підприводом безпеки порадив Аміну переїхати туди. Папутін намагався умовити Аміну офіційно звернутися до СРСР за військовою допомогою на підставі укладеного в грудні 1978р. договору і подати у відставку на користь Кармаля. Амін став проти цього. Папутін був убитий охоронцем Аміну. Після цього радянські десантники штурмували палац і убили Аміну. Таким чином, офіційний заклик про допомогу так і не відбувся. З цього моменту сценарій став усе різкіше відрізнятися від чеського. Кермаль у всіх відносинах був просто радянською маріонеткою. Незважаючи на реформи і на звільнення великого числа ув'язнених, населення не підтримувало Б. Кармаля. Навпаки, народ, який звик боротися проти загарбників, ставненавидіти його.

Одночасно з висадженням 108-й повітряно-десантної дивізії в Афганістан вступили  через Кушку і через інші прикордонні пункти 357-а і 66-а моторизовані стрілецькі дивізії. Вони зайняли Герат і Фарах на заході. У той же час 360-а і 201-а мотострілкові дивізії, настаючи на Термез, переправилися через Аму-Дар’ю і просувалися далі, тому що парашутисти захопили тунель Саланг. Танки цих дивізій перевозилися на сідельних тягачах. Афганська армія чинила інтервентам завзятий опір. У лютому 1980 р. контингент радянських військ в Афганістану досяг 58. 000 чоловік, а в середині 1980р. в Афганістан були введені додатково 16-а і 54-а мотострілкові дивізії. У 1981р. 357-а дивізія була замінена 346-ий дивізією і додатково була введена в Афганістан 5-а мотострілкова дивізія. У 1984р. число радянських військ в Афганістану досягло 135. 000 – 150. 000 чоловік. Крім того, в азіатських республіках стояли ще 40. 000 ще 40. 000солдати, призначених для спеціальних операцій у Афганістані чи для забезпечення тилових задач.

Вторгнення радянських військ в Афганістан наприкінці грудня 1979 року потрясло світове співтовариство. Президент США Картер в одній зі своїх перших заяв з цього приводу сказав: «... воно змінило моє відношення до зовнішньої політики СРСР більше, ніж що-небудь інше за роки мого перебування на посаді». Західна преса історики політики і більш широкі шари громадськості мали свою, майже ніким, що заперечується не за межами соціалістичного табору точку зору на події, що відбулися: у 1978 році в Афганістані відбувся державний переворот під керівництвом комуністичної партії при безсумнівному пособництві СРСР. У результаті до влади прийшов прорадянський режим на чолі з Нуром Мухамедом Тараки і, пізніше, Хаджимуллою Аміном.

Радянський Союз постачав нових правителів технічною і військовою допомогою і радниками для боротьби з набираючим все більшу силу опозиційним рухом.

У західній, а пізніше й у вітчизняній пресі з легкої руки журналістів ця війна часто називалася «радянським В'єтнамом». Ніхто не сумнівався, що»росіяни» на своїх бойових вертольотах могли досягти навіть самих віддалених районів цієї ізольованої від усього світу країни. Але навіть самі об'єктивні прогнози зводилися до одного: якщо радянські війська хочуть одержати вигідні для себе довгострокові наслідки, їм треба «зійти на землю». Інакше їм ніколи не справитися зі збройними повстанцями в себе в тилу. Моджахеди не були єдині у своїй боротьбі. Але, як це не може видатися парадоксальним, досвід не тільки радянсько-афганської війни показує, що сила не завжди в єдності. Одне плем'я чи аул могли, побачивши для себе в цьому вигоду, або під тиском сили укласти союз із завойовниками, але інші продовжували боротьбу, тому що в цій країні протягом багатьох сторіч кожний сам забезпечував собі виживання.

Положення в Афганістані по оцінці західної преси «різко загострило відносини між Сходом і Заходом і призвело до переоцінки міжнародної ситуації