Короткочасний історичний екскурс в афганську проблему

Особливу паніку в Західному світі викликало початок кризи, тому що розцінювався як переломний момент у радянській зовнішній політиці і новий етап міжнародних відносин в усьому світі. Уперше Радянський Союз застосував організовану збройну силу за межами своїх границь і країн усіма визнаного прорадянського блоку в Східній Європі. Введення обмеженого контингенту радянських військ в Афганістан було, безсумнівно, нічим не прикритою спробою грубою силою вирішувати долю суверенної і формально неспілкової країни, який приписувалися далеко йдуть наслідки.

Природною реакцією Західного світу була протидія радянської агресії, що штовхало капіталістичні країни на зближення. Виняткове місце в цьому в місце в цьому формальному (у рамках ООН і НАТО) і неформальному союзі займали США, які ще більше утвердилися у своєму положенні наддержави. Після декількох раундів нарад зі своїми європейськими союзниками, що усе-таки не хотіли просто виконувати те, що їм скажуть американці, адміністрації Картера удалося виробити основні напрямки спільної політики, спрямованої на утихомирення агресора і стабілізацію положення в регіоні і в усьому світі в цілому. Передбачалося, по-перше, робити усіляку військову й економічну допомогу Пакистану. По-друге, поставити Радянський Союз перед вибором: або продовжувати свою агресивну політику в Афганістану і поплатитися за це своїми відносинами із Заходом, або зберегти добре ім'я в системі міжнародних відносин. По-третє, як більш віддалену перспективу США вже без своїх союзників планували підсилити свою військову присутність і розвинути мережу оборонних систем і військових інститутів у регіоні.

Ще один удар по СРСР нанесли країни третього світу. Наприклад, конференція ісламських країн в Ісламабаді більшістю голосів засудила дії Радянського Союзу як агресивні, не дивлячись на зроблену їм тривалу допомогу багатьом з цих країн. Єдність мусульманських держав, однак, було істотно порушене недавньою Ірано-Іракською війною, і тому вони не могли в як або значного ступеня впливати на зовнішню політику СРСР.

Лідируючу роль у підштовхуванні СРСР до переговорів про вивід військ з Афганістану грали Західні країни.

Після введення обмеженого контингенту в Афганістан «четверта влада» США розгорнула кампанію активної критики вищого керівництва країни.

У результаті агресії СРСР відносини між США і Пакистаном до великого задоволення адміністрації і самого Президента різко покращилися, піднявшись з найнижчого рівня за весь післявоєнний період.

На початку січня 1980 року США взяли на себе ініціативу виступу перед Радою Безпеки ООН, що кваліфікував акцію Радянського Союзу як відкрите застосування збройної сили за межами своїх границь і військову інтервенцію.

Радянсько-американська заява від 13 вересня 1991 року проголосила право афганського народу визначати свою долю без втручання ззовні, підкреслило необхідність припинення воєнних дій, негайного проведення вільних виборів і створення перехідного механізму під егідою ООН. У той же день були взаємно припинені постачання зброї в Афганістан. 15 листопада 1991 на переговорах між делегаціями від моджахедів і від СРСР і РСФСР представники афганської опозиції в прийнятій спільній заяві заявили про свою згоду з перерахованими в радянсько-американському документі заходами щодо врегулювання ситуації в регіоні.

14 квітня 1988 року була прийнята спільна радянсько-американська угода «Про взаємозв'язок для врегулювання положення, що відноситься до Афганістану». До 15 лютого 1989 року з Афганістану було виведено всі радянські війська.

Прогнози Заходу про те, що кабульський режим відразу після припинення радянської військової присутності упаде через свою повну нежиттєздатність, а коаліційний уряд угруповань моджахедів приведе уряд угруповань моджахедів приведе країну до миру після вигнання «комуністичної чуми», виявилися неспроможними.

 

 

Наддержави минулого – від Британської Імперії до Радянського Союзу на власному досвіді переконалися, що війна в Афганістані загрожує небезпечними наслідками. Проте, цілі запланованої американської чи міжнародної операції в Афганістані відрізняються від цілей, що ставили перед собою Лондон або Москва. СРСР і Британська імперія намагалися встановити над країною повний контроль, керуючись імперськими ідеологічними мотивами. Задачі запланованої операції дещо інші – змусити талібів відмовити в «гостинності» Усамі бін Ладену, який підозрюється в організації терактів проти Америки й інших країн. Але ця обмежена задача робить місію ще більш нездійсненною.

Гори займають велику частину Афганістану. У силу складного рельєфу місцевості, особливо в центрі і на північному сході країни, пересування по Афганістану представляється непростою задачею. До цих проблем додається й етнічна роздробленість країни. Пуштуни, до яких належить більшість прихильників талібів, – сама численна етнічна група країни.

Вона складає до 40% населення. Чверть населення складають таджики, і більшість з них підтримує антиталібсбкий Північний альянс. П'ята частина населення – хазорейци-шиїти і 5% – узбеки.

Так що будь-яка наземна операція стикнеться з неймовірними труднощами, особливо, якщо плацдармом буде північний Пакистан. На цьому напрямку Афганістан захищений важко прохідними, але горами, що легко обороняються.

Вторгнення в Афганістан було б легше починати з півночі, з берегу ріки Пяндж. Але Таджикистан і Росія поки виступили категорично проти надання своєї території для міжнародної операції.

Чи можуть США і їх союзники обмежиться лише серією