Козацька пісня крізь призму ідеї Івана Огієнка: «Служити народові, то служити Богові!»

Євген Маланюк уважав, що : « <...>  прийняття християнства застало у наших предків <...>, щось таке, що можна було б назвати «християнською етикою у формально ще поганських племен нашого народу» [13, с. 95]. 

М. Костомаров слушно наголошував на специфіці релігійності українців, підкреслюючи, що український народ «берегтиме в собі релігійні основи доти, доки існуватиме сума головних ознак, що становлять його народність» [10 с. 67]. 

За спостереженням І. Мірчука національний чинник є одним із найважливіших у процесі осмислення українцем світу, оскільки метою духовних шукань українця виступає прагнення практичного виявлення миттєвої правди в її чуттєво-релігійному змісті [15, с. 24].

На думку  Г. Ващенка, релігійність є найпершою рисою ідеальної української людини, оскільки уявлення народу про Бога відбиває народну психологію. Ознакою української психології, вважає дослідник, постає особлива близькість Бога до людини. Вчений аргументує своє спостереження, спираючись на  результати аналізу народної пісні [4, с. 54]. 

Козацтво як суспільна верства, що увібрала в себе найістотніші риси  української ментальності, вирізнялося ексклюзивністю трактування провідних засад християнської ідеології.

Дослідники стверджують, що  починаючи з XVII століття «основне завдання козаків – бути опорою і захисниками православної віри та української народності» та підтверджують «єдність та взаємодію козацтва й православного духовенства» в певні історичні періоди  [9, с. 56-58].

«Козацький митрополит» І. Борецький у своїй полемічній «Протестації» (1621 р.) наголошує: «Щодо козаків, то про цих лицарських людей ми знаємо, що вони наш рід, наші браття й правовірні християне <…> Це ж вони за Володимира, святого монарха Руського, воювали Грецію, Македонію і Лірію. Це ж їхні предки разом з Володимиром-Хрестителем віру Християнську від царгородської церкви приймали, й по цей день у цій вірі родяться, христяться й живуть. Живуть не як погане, а як Християне: мають пресвітерів, учаться письма, знають Бога й закон свій <…> Коли йдуть на море, перш за все моляться, заявляючи, що йдуть за віру Християнську на невірних»[9, с. 57]. Натомість інші дослідники, спостерігаючи за життям козаків, указували на їхні «нетрадиційні» підходи щодо християнських обрядів.

П. Меріме трактує це як невігластво, оскільки козацькі священники «до культових відправ додавали добру частку <... > поганських звичаїв» [14, с. 118]. Він також акцентує на відданості козаків своїй вірі, разом із тим дивується байдужості, з якою вони ставляться до відмінностей між православ'ям та іншими віруваннями [Там само].

Про надання козаками особливого значення безпосередній вірі, що спирається на почуття, говорить у праці «Україно-руське козацтво перед судом історії» Д. Яворницький. Дослідник указує на глибоку релігійність та набожність козаків: «<…> можна сказати про запорожців сперш усього те, що вони були певні лицарі Христової віри. За таких їх вважали і їх друзі, і їх недрузі, як то: шведські королі – Густав Адольф, Карл ХІІ, Фридрих І, польські королі – Стефан Баторій, Ян Собиський, Владислав IV, римські папи Григорій ХІІІ, керманичі славетного італійського города Венеції, навіть самі московські царі, вся західна Європа. І в цьому назвищі крився не порожній звук, а певне, реальне розуміння» [25, с. 256-298]. Відомо, що на кошти Запорозької Січі були збудовані Межигірський та Трахтемирівський монастирі, а православ’я вважалося провідною ідеологією Запорізької Січі. В той же час вчений указує на наявність у козацькому війську «характерників», які не лише не засуджувалися козаками за чарівництво, а й особливо шанувалися товариством, бо нерідко забезпечували успіх військового походу. Науковці наводять факти   ворожінь на могилах, існування провісництва на Січі, а також указують на спадкоємність між язичницьким культом та деякими ритуалами січовиків [25, с. 10-143].

У студії «Козацтво і православ’я» В. Щербак зазначає: «<…> до Люблінської унії 1569 р. і в перші роки існування Речі Посполитої віротерпимість була однією з характерних рис суспільного життя України. Навіть традиційний обряд прийняття до козацького товариства, що включав і поняття віри, особливою строгістю не відзначався. Лише походи запорожців проти татар велися під гаслом боротьби з «неприятелем святого Христа»[23, с.71].

Говорячи про витоки етико-естетичних засад козацтва, Т. Шевчук зауважує : «Це була соціальна верства, яка ні походженням, ні способом життя, ні своїми звичаями ніяк не вписувалася в існуючу станово-правову систему, живучи своєю, а не Божою волею («своевольники»), на власному, здобутому шаблею, «козацькому праві». А до всього , козаки ще й мешкали на Україні-Кордоні, яка не належала до «освоєного», «свого», тобто власне соціального світу, де звичні закони та правила цього світу вже не діяли»[22, с. 86].

Справді, в фольклорі  не спостерігаємо сліпого страху козаків перед Богом, рабського поклоніння, абсолютного покладання в життєвих ситуаціях на волю Бога. Ідею боротьби за «віру християнську» козак сприймає як невід'ємну від ідеї боротьби за національну незалежність. Віровизнавчою формулою козацької релігійності виступає ідея «Служити народові –  то служити Богові» [8,  с. 7]. В цьому полягає специфіка релігійності козака.

Аналіз пісенних текстів дозволяє стверджувати, що віра в житті козака відіграє роль скоріше практичну, ніж духовну. Наскільки Бог допомагає козакові у війні, настільки й треба віддавати йому належне. Іноді козак ставить себе навіть урівень із Богом, хизуючись своєю спритністю та суспільною