Козацька пісня крізь призму ідеї Івана Огієнка: «Служити народові, то служити Богові!»

А сам Хмельницький 

До Богуна під'їжджає 

І словами промовляє:

«Не сам Бог спасав 

І я не менше помагав!»

Іван Богун відмовляє:

«Слава Богу і хвала гетьману,

Що не дав нас у неволю, ляхам на поталу!»

[Підкреслення наше – Н.М.]   [5, с.  273]

Отже, за думою,  Б. Хмельницький постає досить активним суб’єктом буття, він майже  нарівні з Богом здатний уплинути на історичну ситуацію. 

Відомий філософ Е. Фромм називає таку віру раціональною, оскільки вона базується на особистому плідному спостереженні і осмисленні людини. Така віра передбачає особливу соціальну активність [21, с. 197]. Свобода вибору, воля в усіх її проявах стають релігією козацького середовища [11, с. 145].

Ілюстрацією до висловлених спостережень виступають  слова з пісні, у якій згадується передсмертне прохання вояка, щоб його не ховали «попи і дяки, а поховали запорізьки козаки» [13, c. 263]. За висловом Д. Донцова, козаки були фанатично відданими єдиній «хоронячій цілість, організуючій ідеї, немилосердними до егоїстичних зазіхань слабих, як і до чужих ідолів, що йшли знищити їх Бога. Вони носили в грудях не людський страх, страх осуду, мук і смерти, а страх Божий, страх, щоб не зломитися в службі справі, не охлянути в вірі, не піддатися слабостям або спокусам <...>»[7, с. 313].

Автор праці «Козацька християнська республіка» Д. Наливайко зазначає: «релігійна боротьба на Україні найтісніше переплелася з боротьбою народу проти національного й соціального поневолення, перетворилася в її невід’ємну складову частину. Не слід забувати й про те, що, як це в цілому характерно для великих європейських рухів XVI–XVII ст., релігія виступала на Україні також ідеологічним оформленням соціальних інтересів та політичних прагнень народу»[16, с. 142].

Виходячи з власної життєвої концепції, козаки дозволяли собі робити корективи у Божих заповідях, коли справа торкалася національної чи особистої свободи. Зокрема, козацькі етичні принципи певною мірою відрізняються від християнських заповідей. Д. Яворницький указував на те, що козаки формулювали свої етичні норми, користуючись «стародавнім військовим обичаєм, словесним правом, здравим смислом» [25, с. 188]. Наприклад, убивство, крадіжка, дезертирство каралися козаками надзвичайно жорстоко. Така жорстокість продиктована необхідністю підтримувати порядок у війську. За козацькими законами зрада товаришеві була одним із найстрашніших гріхів і каралася смертю. До того ж у козацькому середовищі спостерігається своєрідне ставлення до селянської праці, зокрема, працелюбність не розумілася як вища життєва доброчесність (у козацькій пісні почасти спостерігаємо зверхнє ставлення до селянина), а військові походи на турків і татар сприймаються як норма. З огляду на політичну ситуацію, жорстокість, нещадність до ворогів оцінюється народом як необхідні й навіть набирають ознак моральності, оскільки вони підпорядковані нагальній потребі відстоювання національної незалежності.

Народнопісенна традиція містить чимало сцен розправи козаків із ворогами. Наприклад:

1)Будем у вас в гостях 

У ваших маетностях:

Будуть валятися 

Людськії голови й кості

[13, с. 596];

2)  Повернувся козак Нечай на лівеє плече, 

А вже з ляшків, вражих синів, 

кров ріками тече

[13,  с. 126].

Своєрідно трактує значення насильства в історії людства X. Ортега-і-Гасет. Він зазначає: «Дуже прикро, що людська вдача веде інколи до <…>. насильства, але не можна заперечити, що це найвища данина рації та справедливості. Бо ж таке насильство – це не що інше, як рація, доведена до нестями» [18, с. 140]. Така поведінка козака розуміється народом як необхідна, з огляду на історичну ситуацію.

Поряд із цим спостерігаємо в пісні мотиви відвернення долі за моральні гріхи. Зокрема, козак може загинути за непослух матері, за те, що «діти маленькі кіньми розбиває», «кров християнську безневинно проливає», за образу жінки, за зраду, за пияцтво і т. ін. Ці мотиви спільні для козацької, рекрутської та солдатської пісенності.

Наприклад:

«Не йди, сину, та на Запоріжже

Не дасть, сину, Бог долечки, 

Щасливої да доріжечки».

Я ж матері не послухав 

Пішов же я, не каючись 

Не раз, не два я згадаю, 

Сльозочками умиваючись  [36,  с. 593].

Дослідниця козацької доби, О. Апанович указує на генетичний зв'язок козацтва з селянським середовищем, що   відбилося на ментальності українського народу [1, с. 108]. Тому наявність в душі козака драматичного конфлікту між gente і паtіоnе постає  мотивацією поведінки козака в різних ситуаціях, зумовлює подвійність у сприйнятті світу козаком. 

М. Грушевський із цього приводу зауважував: «Ми добре знаємо подвійну етику козака чи запорожця, коли він почуває себе членом воєнної організації супроти людності цивільної, чи філософської і вважає своїм правом, а навіть «молодецтвом» топтати родинну мораль, і тоді, коли він, звертаючись до своєї родини, почуває себе членом роду, підвласним його обичаям і моралі» [6, с. 265].

Чоловік, ідучи в «козаки», переступає певну межу у сприйнятті світу, переосмислює власну роль у суспільстві. Він наче народжується вдруге. Це «народження» позначене повним підпорядкуванням власного життя особливим правилам, які передбачають відданість «общому добру», формуванням життєвого кредо, коли «приписи чести й обов'язку ставляться над усі особистісні прив'язання, всі партикулярні інтереси, всі матеріальні користі й вигоди» [7, с. 159]. Інакше кажучи, він духовно «вмирає», щоб народитися у новій якості. Тому