Лауреати Нобелівської премії з фізіології і медицини 1973 р.

У. Крег у своїй роботі «Потяг і антипатії як складові інстинкту» (1918) прийшов до висновку, що поведінка залежить не лише від діючих на тварину подразників, але й від її внутрішніх потреб. Фактично, він першим звернув увагу на три головних компоненти інстинктивної поведінки:

потяг, або спонукання;

пошукова поведінка;

завершальна дія.

Надалі ці положення Крега були розвинені в роботах етологів і лягли в основу класичної етологічної концепції про формування поведінкового акту.

Наука про поведінку тварин досить плідно розвивалася і в Росії. У середині XIX ст., на противагу розповсюдженим тоді ідеалістичним і метафізичним теоріям, послідовно відстоював історичний підхід до вивчення живої природи видатний учений, один з перших еволюціоністів, професор Московського університету Карл Рульє (1814-1858). Він рішуче виступав проти тогочасних уявлень про надприродне походження інстинкту. Він стверджував, що поряд з анатомією, фізіологією й екологією необхідно вивчати й інстинкти тварин. Першопричиною походження психічних здатностей Рульє вважав взаємодію організму із середовищем, у якому живе дана тварина. Зародження і розвиток інстинктів він розглядав як окремий випадок загальної біологічної закономірності – як продукт впливу зовнішнього світу на організм, а конкретні факти походження інстинктів – як результат взаємодії спадковості, мінливості й поступового підвищення рівня організації тварини в ході історичного розвитку. Свою точку зору на інстинкт Карл Рульє обґрунтовував на основі своїх польових досліджень або експериментів, роблячи при цьому акцент на виявлення ролі і взаємодії факторів середовища та фізіологічних процесів. Такий комплексний підхід до поведінки тварин, прагнення якомога повніше виявити його визначальні екологічні та еволюційні фактори дозволяють вважати Карла Рульє одним із провідних натуралістів і родоначальників зоопсихології в Росії середини XIX ст.

Великий внесок у порівняльне вивчення природи інстинктів і розробку методології «біопсихологічних» досліджень вніс талановитий російський біолог і зоопсихолог В. А. Вагнер (1849-1934). Він займався систематичним вивченням поведінки тварин різного рівня розвитку, і значна частина його досліджень носили психологічний характер. Вагнер повністю заперечував здатність тварин будь-яких проявів зачатків розуму в буквальному значенні цього слова. Він вважав, що ці явища можна цілком пояснити формуванням навичок і докладно проаналізував отримані В. Келером перші експериментальні докази того, що індивідуально-пристосувальна діяльність тварин не обмежується лише здатністю до навчання, а включає також елементи розумних рішень. Віддаючи належне методам В. Келера, Вагнер усе одно вважав його висновки невірними. Настільки ж помилковою була і його оцінка здатності тварин до узагальнення за ознакою подібності, виявлена Ладигіною-Котс в експериментах на шимпанзе. Свої висновки і загальнотеоретичні виклади Вагнер будував на основі спостережень, багато з яких були справді прогресивними. Однак він не був експериментатором, і це, осевидно, визначило характер багатьох його висновків. В. А. Вагнер відмовляв тваринам у наявності в них зачатків розуму, а також вважав, що здатність до навчання не є особливою формою поведінки.

Особливий внесок у дослідження поведінки і психіки тварин внесла Н. Н. Ладигіна-Котс (1889-1963), яка займалася ретельним вивченням розвитку в онтогенезі ряду видів птахів, а також проявом і варіаціями основних інстинктів різних ссавців. У 1921-23 р. Ладигіною-Котс було проведено більш як 30 тис. дослідів з вовками і собаками на тему «Індивідуальні варіації реакцій на зорові стимули (колір, форму, величину, малюнок) «. У 1927 р. у сім’ї Котс народився син. З першої години його життя і до 7-річного віку за його психічним розвитком проводилися безперервні спостереження. Протоколи цих спостережень склали 1000 сторінок тексту і були проілюстровані багатьма тисячами фотографій, які передають особливо виразні моменти поведінки й розумового розвитку дитини. Ці щоденники були використані в монографії «Дитя шимпанзе і дитя людини в їх інстинктах, емоціях, іграх, звичках і виразних рухах» (1935), проілюстрованій десятками фотографій і малюнків.

Ретельно проаналізувавши рухи, ігри й складні дії шимпанзе і дитини, Н. Н. Ладигіна-Котс прийшла до висновку, що психіка дитини якісно відрізняється від психіки мавп. Відзначаючи численні риси подібності поведінки шимпанзе і людини на ранніх стадіях онтогенезу, вона вказує на ті критичні точки, з яких розвиток психіки дитини йде принципово іншими темпами і на якісно іншому рівні, ніж у шимпанзе. Незважаючи на значний ступінь подібності психіки шимпанзе з людською, за рівнем розвитку інтелекту, розуміння мови людини і оволодіння її мовою, шимпанзе все-таки не перевищують рівня дворічної дитини. Будучи біологом широкого профілю, Ладигіна-Котс проявляла постійний і глибокий інтерес до проблем порівняльної психології. Багато з її експериментальних робіт були присвячені порівняльним дослідженням поведінки тварин різних таксономічних груп. У 1958 р. нею була опублікована монографія «Розвиток психіки в процесі еволюції організмів», у якій розглядається послідовне ускладнення психічної діяльності тварин по мірі ускладнення будови їх центральної нервової системи. Наукова спадщина Н. Н. Ладигіної-Котс продовжує значно впливати на сучасних дослідників еволюційних передумов мислення людини як у Росії, так і за рубежем.

Ще один російський вчений, І. М. Сєченов (1829-1905), займався вивченням фізіології нервових процесів. Головна його заслуга – відкриття процесу гальмування, який проявляється парарлельно з подразненням. Незалежні дослідження Дарвіна і Сєченова мали принципове значення для подальшого вивчення поведінки тварин і людини.

Величезне значення для