Літературні течії України

 

 

Нова (модернова) драма – це драма почувань, передчуттів, докорів сумління, драма неспокою: «Це страшливий образ кривавого побоїща в душі людини» (М. Вороний). Епоха модерну в українській драматургії представлена останніми п’єсами корифеїв українського професійного театру, міфопоетичними поемами Лесі Українки, експериментально-психологічною драматургією В. Винниченка, символістичними етюдами Олександра Олеся, неоромантичною драмою С. Черкасенка, соціальною драмою Г. Хоткевича, авангардистськими драматичними творами І. Кочерги та Якова Мамонтова. Перші ознаки нового мистецького явища окреслилися уже в п’єсі «Хазяїн», дилогії «Суєта», «Житейське море» І. Карпенка-Карого, які перебувають на межі між побутовою, традиційною та новою драмою.

Повний розвиток драми нового типу і виведення її на європейський рівень пов’язаний з ім’ям Лесі Українки. Новаторські риси її драматичної творчості виявляються у новому підході до зображуваної дійсності – новоромантичному, де герой – не виняткова особистість, а звичайна, хоча й непересічна людина, яка починає усвідомлювати свої права. Леся Українка чи не першою робить спробу осмислити людську суть, художню реальність як міф (у цьому вона не мала попередників не тільки в українській, а й світовій літературі), намагається розв’язати «вічні» проблеми любові («Одержима»), свободи або несвободи («Кассандра»), людини й надлюдини («Камінний господар»), зради («На полі крові»), творчої особистості, її духовного зростання, самов­досконалення («Кассандра», «Камінний господар», «Лісова пісня»), національної свободи («Бояриня»).

Леся Українка реалізує свідомо поставлену мету – вивести українську літературу з обмеженого кола провінційних, «хатніх» тем на обрії загальнолюдські, світові, орієнтуючись на творчість Г. Гауптмана, М. Метерлінка, А. Франса, Д. Мережковського, Б. Шоу. Так, «Давню казку» за гостротою вислову й сарказму часто порівнюють з творами Г. Гейне. Поема «Віла-посестра» створена в стилі сербського епосу, а «Ізольда Білорука» – за мотивами старофранцузького епосу.

Досконалу вишукану мову її творів збагатили нові художні засоби – диспут, дотепний діалог, пересипаний блискучими думками, афоризмами, народними піснями, легендами і повір’ями.

Кожний драматичний твір Лесі Українки – це дискусія і пророцтво, які стають прикметними ознаками творчості письменниці, ширше – прикметними ознаками драми модерну.

Показовою з цього погляду є драматична творчість Олександра Олеся, що створив «драматичні етюди» – твори-пророцтва, зокрема етюд «По дорозі в казку», де автор, ніби полемізуючи з російською «Легендою про Данко» Максима Горького, намагається осмислити роль героя-лідера у суспільстві.

Володимир Винниченко залишив значну драматичну спадщину (понад 20 творів), яка стала помітним явищем європейської драми. Його новаторство виявилося у створенні експериментально-психологічної драми («Щаблі життя», «Дисгармонія», «Memento», «Базар», «Великий Молох», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Брехня» та ін.), у якій виражені ідеї, популярні на той час у суспільстві (наприклад, ідея первісного «біологізму людини»). Драматург намагався осмислити життя різних верств українського суспільства того часу, зокрема, мистецької богеми, інтелігенції; робив спробу «поставити» психологічний експеримент, спрямований проти дегуманізації суспільства внаслідок переважання ідеї над натурою, принципу над людиною. В. Винниченко геніально передбачив майбутні катастрофи: якщо людство не зрозуміє небезпечності фатальних ідей, то це обернеться багатьма трагедіями для нього.

Отже, нова модернова драма в українській літературі народжується з двох стихій: традиційної класичної української драми у її довершеності, що представлена «театром корифеїв», та новаторської світової драми. Модернова українська драма виходить на новий ідейно-художній рівень, що зумовлює творчі пошуки нової художньої форми.

 

Але центральним питанням було бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку.

Розпочав дискусію 30 квітня 1925 р. М. Хвильовий памфлетом «Про сатану в бочці, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”« на сторінках «Культури й побуту» (додатку газети «Вісті ВУЦВК»). Це була відповідь тим силам, які, жонглюючи партійними політичними гаслами, спотворили й дискредитували мистецтво слова, писали примітивні й банальні твори. З вини пролеткультівців, таких організацій, як ВУАПП, ВУСПП, «Плуг», пропагувався лівацький нігілізм, відкидалася класична література, яка оголошувалася «класово ворожою». Керівництво «Плугу», зокрема, захищало «масовізм» («червону просвіту»), вважаючи кожного дописувача до газети «письменником.

Дискусія проходила в три етапи:

1) від 30 квітня 1925 р., що почалася статтею Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі», відповіддю йому М. Хвильвого «Про сатану в бочці... «, участю С. Пилипенка (оприлюднив п’ять статей), Г. Епіка,