Літературні течії України

Розвинулися всі жанри поезії, збагатилися виражальні засоби, розкрилися нові проблемні обшири. За чотири роки війни українська поезія пройшла шлях від Москви до Берліна.

Поети старшого покоління – П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра – творили в евакуації, виступали перед народом у пресі, на радіо, молодші – І. Нехода, Л. Дмитерко, П. Дорошко, М. Шеремет, В. Швець – воювали і писали на фронті, М. Шпак – у підпіллі, П. Воронько – у партизанському загоні, О. Теліга, О. Ольжич – у лавах національного підпілля. Багато талановитих митців не повернулися з війни (О. Гаврилюк, К. Герасименко, М. Шпак та ін.).

У перші дні війни поезія звертається до народу з клятвою і закликом, бойовим маршем і похідною піснею. Всенародного звучання набувають «Клятва» М. Бажана («Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою німецьких катів!»), поезія П. Тичини («За все ми відплатим тобі»), М. Рильського («За землю рідну»), В. Сосюри («Ми переможемо»), Л. Первомайського («Я зростав на оцій непокірній землі»).

До скарбниці української лірики 1941 року увійшли вірші В. Сосюри, «Слово про рідну матір» і «Україні» М. Рильського, «Земля» Л. Первомайського, «Україно моя» А. Малишка.

Набули популярності вірші-листи, адресовані воїнам, землякам, співвітчизникам («Лист до земляків» В. Сосюри, «Відповідь бійцям на фронт» П. Тичини, «Летіть, орли» М. Бажана).

Одним із вершинних надбань жанру ліро-епосу стала лірико-філософська поема П. Тичини «Похорон друга» (1942), «Жага» та «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Мій син» В. Сосюри, «Полонянка» А. Малишка.

Українська поезія у період Другої світової війни зафіксувала процес гуманізації суспільної свідомості, загальмований новими репресіями сталінської системи одразу по війні.

До високохудожніх здобутків української прози 1941-1945 рр. належить тогочасний доробок О. Довженка. Такі оповідання, як «Ніч перед боєм», «Мати», повість «Україна в огні», «Повість полум'яних літ» засвідчили, що в особі О. Довженка вітчизняна література здобувала найсокровенніші уроки, винесені країною із поєдинку з фашизмом. Письменник уперше і відкрито заговорив про ціну тої трагедії, що її пережив народ.

Особливістю літератури 40-х років є те, що в неї влилося молоде фронтове покоління – люди, обпалені боями, сповнені бажання розповісти про пережите і навіки закарбоване в серці. Так, серед поетичних книг другої половини 40-х років поряд із тими, що належали старшим і досвідченим майстрам пера («Мости» М. Рильського, «І рости, і діяти» П. Тичини, «Зелений світ» В. Сосюри, «Англійські враження» М. Бажана, «Молодість брата» Л. Первомайського), – збірки поетів-фронтовиків П. Воронька, В. Швеця, О. Підсухи, Я. Шпорти, П. Дорошенка, Д. Білоуса.

109 літераторів тодішнього складу Спілки письменників України протягом війни перебували в діючій армії та партизанських загонах. Понад 40 чоловік полягли смертю хоробрих, 19 з них стали героями Радянського Союзу.

 

 

Це період, коли в літературу прийшло нове волелюбне покоління, виховане в екстремальних і безкомпромісних умовах, безмежно віддане Батьківщині, у чомусь наївне, але світле у своїй вірі. В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, Ліна Костенко, Д. Павличко, Б. Олійник, В. Коротич, Б. Нечерда, В. Коломієць, Р. Лубківський, В. Голобородько, П. Мовчан, В. Забаштанський, С. Тельнюк – і це далеко не повний перелік поетів, чия творчість ознаменувала початок нової епохи в історії нашої літератури.

Художні шукання молодих підтримували усними і друкованими відгуками П. Тичина, М. Бажан, М. Рильський, А. Малишко, О. Гончар, П. Загребельний, І. Муратов, В. Мисик. Завдяки такому творчому діалогові літературних «батьків і дітей» відбувалась інтенсивна взаємодія різних естетичних принципів і манер письма, традицій і новаторства, що викрешувало яскраві іскри поетичного вогню, приносило вагомі художні набутки.

Формувалось неповторне обличчя української поезії другої половини XX століття, основними рисами якої ставала увага до особистісного, заглиблення в історію рідного народу, пристрасне обстоювання найсвітліших гуманістичних загальнолюдських ідеалів і цінностей.

Подібні ж процеси відбулися і в нашій прозі: взаємодія традицій і новаторства, естафета поколінь, наочним втіленням якої може бути творчість двох братів Тютюнників – Григорія і Григора. Ціла плеяда прозаїків дебютувала у 50-60-х: Ю. Мушкетик, І. Чендей, Б. Харчук, Р. Іваничук, Р. Федорів, В. Шевчук, Є. Гуцало, В. Дрозд, А. Мороз.

Поступово долалась сентиментальна розчуленість, міцнів і наїжачувався саркастичними голками гумор, переходячи в найкращих творах С. Олійника, О. Ковіньки, Ю. Івакіна, О. Чорногуза в досить-таки дошкульну, соціальне загострену сатиру.

Чимало енергійної творчої молоді не дожило до нашого часу: Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Віктор Близнець, Василь Стус, Борис Харчук. Це були люди справді нового політичного й естетичного мислення, неконформісти, що згоріли в ім'я світлих гуманістичних ідеалів у їх непоганьбленій чистоті. А ті, що вижили, виплутались із тенет застою, продовжують нелегку боротьбу за екологію людської душі.

Проголошення державності України – це вихід на сприятливі умови для розвитку літератури та мистецтва. Уже в 70-80-х роках література, гостро відчувши загрозу стандартизації, розрив сучасності з традиціями, шукала ціннісні орієнтири у народному досвіді, в духовних витоках, у національній історії. Вона рішуче і наполегливо взялася розробляти тему пам'яті як підґрунтя духовності людини, прагнула, історією виховувати соціальну активність, національну самосвідомість і гідність. Одночасно вона оголосила бій споживацько-прагматичній психології технократів, духовних браконьєрів, циніків-безбатченків, розвінчуючи філософію «безпам'ятства», речовизму, національного нігілізму, пристосуванства. Є всі підстави твердити, що література готувала ідейні, моральні, філософські передумови державного відродження демократичної та суверенної України.

 

 

Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини» (СРСР не голосував за неї).

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали українців до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив в Україну росіян, вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності.

Першими організаціями інакодумців України стали:

- Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) створена у Львові у 1958 р., арештована – 1961 р. ;

- Об'єднана партія визволення України;

- Український національний фронт (УНФ) Створена З. Красівським та М. Дяком у 1964 р. ;

- Український національний комітет (УНК) ;

- Демократичний союз соціалістів;

- Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей;

- Реалістичний робітничий гурток демократів – створений на Донбасі у 1956 р.

10. Вісімдесятники – ґенерація в українській літературі, яка заявила про себе в другій половині 80-х років. Вісімдесятники, створили першу в історії повоєнної української літератури опозицію традиціоналістському дискурсу не у вигляді опору окремих особистостей, а як феномен нового літературного покоління. Дискурсивно цей феномен можна розмежувати на постмодерну та неомодерну складову. На творчості «вісімдесятників» позначився суспільний злам початку 90-х років, що породив так звану «карнавальну рефлексію» в творах представників покоління (Бу-Ба-Бу, ЛуГоСад, «Пси святого Юра»).

Для «вісімдесятників» властива орієнтація на здобутки європейської культури, особливо на літературу поставстрійського культурного простору ХХ століття (зокрема: Ґеорґ Тракль, Франц Кафка, Мілан Кундера). Неомодерна складова «вісімдесятництва» виявилась більш органічною щодо поточної літературної ситуації в Україні, аніж рефлективний постмодерний простір. В межах неомодерної складової відбувається своєрідна компенсація втрат української літератури, що пов'язані з її ізоляцією та маргіналізацією в радянськй період.

Створенню своєрідного канону письменників, приналежних до покоління «вісімдесятників» посприяла також однойменна антологія, упорядкована Ігорем Римаруком та видана в 1990 році в Едмонтоні. Творчість вісімдесятників представлена і в антології «З трьох світів».

Серед особливих ознак феномену «вісімдесятництва» можна назвати такі:

- надання домінантного значення формальній складовій твору;

- перехід від наративного символізму до інтертекстуального та пошук сенсу інтертекстуальності як ностальгія за салоном;

- відсутність претензії на творення конституативних текстів;

- бажання харизматизації через «визнання на Заході» і пов'язані з цим комплекси та розчарування;

- концептуальний урбаністичний індивідуалізм;

- тяжіння до синтетичних способів креації.

 

1. Літературознавча енциклопедія, упор. Юрій Ковалів. – Київ: Видавничий центр «Академія», 2009.

2. Мала українська енциклопедія актуальної літератури, Плерома, 3, проект Повернення деміургів – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2006.