Літературні течії України

2) від 26 квітня 1926 р., листа Й. Сталіна «Тов. Л. М. Кагановичу та членам політбюро ЦК КП (б) У» до розпуску ВАПЛІТЕ й диспуту «Шляхи розвитку сучасної літератури» в Будинку імені В. Блакитного, що відбувся 18 – 21 лютого 1928 р. На ньому були присутніми понад 800 осіб й взяли участь представники всіх літературних організацій Києва. Тут виступали О. Дорошенко (голова), Ю. Меженко (доповідач), М. Зеров, В. Десняк, В. Підмогильний, С. Щупак, М. Могилянський, П. Филипович, Б. Антоненко-Давидович, Іван Ле, М. Івченко, В. Нечаївська, І. Жигалко, М. Рильський та ін. Неокласики, представники «Ланки» розвивають тези М. Хвильового, доповнюють їх, ведуть розмову в площині естетики, по-справжньому дбаючи про духовні цінності й високо художні твори, а пролетарські – грубо підмінюють розмову політичними гаслами, перетворюють своїх опонентів на «ідейних противників», «агентів імперіалізму», «націоналістів»;

3) втручання партійних органів та функціонерів у дискусію, яка набула політичного спрямування. Дискусія захлинулася, розчинившись у схоластичній риториці, почалися політичні звинувачення, процвітає сталінська теза про «загострення класової боротьби», утверджується сталінізм: письменникам навішуються ярлики, при чому партійні опоненти виголошували їх від імені компартії й народу. У 1934-1937 рр. радянські каральні органи за участь митців у дискусії їх арештовували й фізично знищували.

Генератором дискусії й нових ідей був М. Хвильовий. Свої погляди він виклав у процесі полеміки в циклі памфлетів «Камо грядеши» (1925)  («Куди йдеш»), «Думки проти течії» (1926), «Апологети писаризму» (1926), «Україна чи Малоросія» (1926), окресливши програму українського національного відродження.

Він закликав митців орієнтуватись на кращі класичні зразки світового письменства, «психологічну Європу», тобто на культуру Європи з її давніми гуманістичними традиціями, а не на пролеткультівську комуністичну літературу радянської Росії, відмовитися від малоросійського епігонства й провінціалізму. Адже російський ЛЕФ (Лівий фронт), РАПП, підтримувані компартією, мали вплив і на українські організації, насаджували антиестетичні тенденції, нігілістично ставилися до української культури та мови. Тому Хвильовий висунув гасло «Геть від Москви!», в «Апологетах писаризму» радив українським митцям орієнтуватись не на російську комуністичну культуру: «Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше втікати... Наша орієнтація – на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми... Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства».

На його погляд, повинен настати кінець імперській, великодержавницькій гегемонії. Він міркував: «Росія самостійна держава? Самостійна!» Так і Україна самостійна! Українське мистецтво має розвиватися самобутньо. Воно має свою концепцію – ідею вітаїзму (від латинського слова vita – життя), романтики вітаїзму, активного романтизму або «азіатського ренесансу».

Чому митець назвав новий стиль «азіатським ренесансом»? На думку Хвильового, тоді наставало четверте відродження людства. Здійснити нове відродження стара Європа уже не могла. На те вказувало багато фактів, і це збагнув О. Шпенглер у філософському трактаті «Присмерк Європи». Хто ж його здійснить? Його мала б здійснити країна в Азії, але місія падає на Україну, що лежить між Азією і Європою, Заходом і Сходом, увібравши у себе їх контакти.

Оскільки Україна, як і азійські народи, була пригноблена віками, то з приходом четвертого відродження, вона всю нагромаджену енергію, всі творчі сили віддасть людству. Вже тепер Україна стала центром появи нового стилю відродження – романтики вітаїзму.

 

6. Варшавська школа – група польських філософів і логіків, що особливо активно діяла в 20-30-х рр. 20 ст. у Львові, Варшаві і Кракові. Заснована К. Твардовським у Львові. За філоським спрямуванням близька до неопозитивізму. Філоськими джерелами варшавської школи були погляди Ф. Брентано, в яких елементи схоластики поєднувалися з позитивізмом, а також раціоналізм Р. Декарта, праці Г. В. Лейбніца, Б. Больцано, Г. Фреге та ін. Значний вплив на варшавську школу мали «Принципи математики» А. Н. Уайтхеда і Б. Рассела. Проблематика школи була досить широкою. В галузі логіки і семантики значні здобутки мали Я. Лукасевич, С. Лесневський, Т. Котарбінський, А. Тарський, Л. Хвістек, Т. Чежовський та ін. Питаннями теорії пізнання в тісному зв'язку з розробкою проблем логіки наукового дослідження і філоських питань природознавства займалися К. Айдукевич, 3. Завірський та ін. З варшавської школи вийшла плеяда психологів (В. Вітвіцький, М. Кройц, С. Балей та ін.). Представники варшавської школи працювали і в галузі етики, естетики, історії філософії, історії логіки тощо. Внаслідок відходу від ідеалізму у варшавській школі утворився матеріалістичний напрям (Т. Котарбінський, С. Лесневський, С. Балей). Школа діяла до 1939.

 

 

Друга світова війна «вивільнила притлумлені більшовизмом сили української літератури, попустила пута народного духу, що один тільки й міг зарадити в цій трагедії». Поезія першою з-поміж інших літературних жанрів стала виразником народного духу в один із найтяжчих періодів нашої історії. І кров, і сльози народу закарбувалися в слові, яке кликало до бою, вселяло віру і надію в перемогу над ворогом. Поезія