Межі здійснення та обмеження права власності на тварин за законодавством України

До «обмеження здійснення суб’єктивних цивільних прав» М. О. Стефанчук відносить поведінку як іншої особи, так і дії відповідних органів, що наділені владними повноваженнями, які направлені на унеможливлення здійснення особами своїх суб’єктивних прав пов- ною мірою [12, с. 11]. В. П. Камишанський під правовим обмеженням розуміє сукупність елементів правового регулювання, спрямованих на встановлення меж дозволеної поведінки суб’єктів, що окреслюють сферу, усередині якої особа може вільно реалізувати свою правоздатність за наявності певних юридичних фактів [4, с. 110-111]. Тобто, як зазначає Є. О. Мі- чурін, обмеження щодо здійснення цивільних прав нерідко встановлюються в законодавстві шляхом визначення в ньому певних умов, які необхідні для того, щоб здійснити це право [8, с. 213].

При цьому треба наголосити, що, незважаючи на різні підходи до визначення «меж» та «обмежень» здійснення цивільних прав, учені сходяться в тому, що межі права є більш загальним поняттям, порівняно з обмеженнями права, і саме всередині них можуть встановлюватися різні обмеження права [8, с. 213; 6, с. 38].

Що стосується меж здійснення й обмежень безпосередньо права власності, то в цивільно-правовій науці України зроблені спроби розкрити юридичну сутність меж здійснення права приватної власності, під якими розуміються законодавчо визначені та встановлені системою правових принципів рамки діяльності громадян-власників щодо реалізації правомочностей володіння, користування та розпорядження, які складають зміст суб’єктивного права [2, с. 93].

На думку І. В. Спасибо-Фатєєвої, право власності в суб’єктивному розумінні є суб’єктивним цивільним правом, дозволом для особи діяти своєю владою та у своєму інтересі стосовно свого майна з додержанням певних меж, визначених законом [11, с. 206]. Водночас із таким підходом не погоджується О. І. Шаповалова, аргументуючи свою точку зору тим, що право діяти відповідно до закону не тотожне поняттю дозволу для особи діяти своєю владою, оскільки закон не може перерахувати все, що дозволено, закон тільки, як виняток, визначає певні обмеження [13, с. 201].

У свою чергу повністю розділяємо думку О. В. Розгон, яка визначає, що про межі може йтися лише стосовно права власності в об’єктивному розумінні. Межі є властивістю самого права власності, його невід’ємною юридичною характеристикою. Вони співвідносяться з його статичним станом, окреслюючи широке коло можливостей власника, проте з додержанням певних приписів діяти відповідним чином. Ці приписи мають загальний характер і діють стосовно всіх власників. Обмеження ж стосуються суб’єктивного права власності конкретної особи. Вони за своєю природою не властиві самому суб’єктивному праву власності, а являють собою зовнішній вплив на нього в певних ситуаціях і полягають у конкретних приписах власнику здійснити ті чи інші дії або утримуватися від певних дій, що тягнуть за собою стиснення, зменшення можливостей здійснення власником своїх повноважень [10, с. 6].

Тобто, як зазначає Р. В. Афанасієв, про випадки встановлення меж права власності треба говорити тоді, коли ступінь абстракції є настільки високим, що не передбачається конкретних обмежень на користь конкретних осіб [1, с. 95].

У юридичній літературі межі й обмеження права власності класифікують залежно від мети їх встановлення (у публічному або приватному інтересі) ; сфери законодавчого регулювання; правового режиму права власності; певних об’єктів права власності; суб’єктів, на яких поширюються ці межі; джерел, яким вони встановлюються; наявності або відсутності волі власника; обсягу можливостей власника зі здійснення своїх правомочностей; правовідносин, у яких вони реалізуються. При цьому способи встановлення меж та обмежень права власності поділяються на заборони, приписи й зобов’язання, які створюють обов’язки власника [10, с. 13].

Наведена класифікація меж та обмежень може бути конкретизована безпосередньо щодо права власності на тварин.

Залежно від сфери нормативного регулювання межі встановлюються як у публічному, так і в приватному праві, чим забезпечується баланс приватних і публічних інтересів у відносинах власності на тварин. При цьому метою встановлення меж права власності на тварин на засадах додержання публічних інтересів є створення сприятливих публічних умов для належної реалізації суб’єктами права власності, недопущення зловживання цим правом

[1, с. 95].

Так, первісною нормативною підставою, що встановлює межі здійснення права власності на тварин, є ч. 3 ст. 13 Конституції України, у якій визначено: «Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству». Крім того, у ст. 41 Конституції України встановлено, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Також досить широкі загальні межі здійснення права власності на тварин окреслено в ст. 13 Цивільного кодексу України, які, зокрема, стосуються утримання від дій, які можуть порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю тощо, а також додержання моральних засад суспільства. При цьому інтереси суспільства відображають потреби всіх