Межі здійснення та обмеження права власності на тварин за законодавством України

Приписи, які обмежують здійснення права власності на тварин, містить також ст. 37 Закону України «Про ветеринарну медицину». Вони зобов’язують власників тварин охороняти їх здоров’я та благополуччя шляхом здійснення низки ветеринарно-санітарних заходів (належні корми, щеплення, діагностичні огляди тощо).

Власники великої рогатої худоби, коней, свиней, овець і кіз, які займаються розведенням та утриманням вказаних тварин, проводять їх продаж, забій, утилізацію, надають послуги зі штучного осіменіння й організовують виставки тварин. Згідно із Законом України «Про ідентифікацію та реєстрацію тварин» вони зобов’язані ідентифікувати всіх тварин у господарстві та подавати для реєстрації дані про ідентифікованих тварин. Такі приписи встановлюються в приватних і публічних інтересах із метою одержання оперативної й надійної інформації про поголів’я тварин щодо статі, віку, породи та їх місцезнаходження для поліпшення управління й прогнозування ринків продукції тваринництва та контролю за епізоотичною ситуацією в Україні. Порушення приписів у сфері ідентифікації й реєстрації тварин зумовлює цивільну, адміністративну, дисциплінарну або кримінальну відповідальність.

Приписи, які передбачають умови, у яких має відбуватися перевезення тварин, містять Правила транспортування тварин, затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2011 р. № 1402, де встановлено вимоги до перевезення тварин авіаційним, автомобільним, залізничним, морським і річковим транспортом. Приписи визначають як загальні правила транспортування тварин, зокрема поводження з ними під час перевезення, мінімальну площу поверхні транспортного засобу, здійснення на тварин фізичного впливу тощо, так і спеціальні – для транспортування домашніх, сільськогосподарських, диких тварин та риби.

Що стосується обмежень права власності на тварин у спосіб зобов’язань власника, то до них відносимо обов’язкове страхування на випадок загибелі, знищення, вимушеного забою, від хвороб, стихійних лих і нещасних випадків, а також обов’язкове страхування відповідальності власників собак за шкоду, яка може бути заподіяна третім особам.

Так, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2003 р. № 590 обов’язкове страхування тварин на випадок загибелі, знищення, вимушеного забою, від хвороб, стихійних лих і нещасних випадків проводиться з метою забезпечення економічної та продовольчої безпеки держави, створення сприятливих умов для розвитку племінної справи в аграрному секторі економіки, захисту економічних інтересів сільськогосподарських товаровиробників. При цьому такому обмеженню права власності як в публічних, так і приватних інтересах підлягають власники племінних тварин (великої рогатої худоби, свиней, овець, кіз, коней), зоопаркових і циркових тварин віком від одного року.

Обов’язкове страхування відповідальності власників собак за шкоду, яка може бути заподіяна третім особам, проводиться з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та/або майну третіх осіб. Таке обмеження права власності на собак у приватних інтересах стосується власників – юридичних і фізичних осіб – не всіх порід собак, а лише тих, які наводяться в Додатку 1 до Постанови Кабінету Міністрів України від 9 липня 2002 р. № 944, більшість із яких відноситься до потенційно небезпечних порід собак, визначених Модельним законом СНД «Про поводження із тваринами» від 31 жовтня 2007 р.

Крім наведених вище обмежень права власності на тварин, які не залежать від волі власника, існують і добровільні обмеження, які встановлюються в правочинах щодо тварин і звужують об’єм правомочностей власника тварин. До таких правочинів треба віднести договори оренди, застави, тимчасового утримання тварин. За договором оренди власник добровільно приймає тимчасові обмеження щодо здійснення права власності на тварин шляхом користування ними, а також не має права без попередження орендаря відчужити наданих в оренду тварин. За договором тимчасового утримання тварин власник також добровільно обмежує себе в праві користування належними йому тваринами, оскільки утримувач тварини надає їй місце для проживання, здійснює її годування, забезпечує фізичне навантаження, а також вчиняє інші дії, передбачені договором. За договором застави власник тимчасово обмежується в праві вільно розпоряджатися належними йому тваринами. Більше того, відповідно до ст. 576 Цивільного кодексу України права заставодержателя на річ, яка є предметом застави, поширюється на її приналежності, якщо інше не встановлено договором. Право застави поширюється на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна у випадках встановлених договором. Тобто, власник може бути добровільно обмежений і в праві вільно, без згоди заставодержателя, розпоряджатися приплодом заставлених тварин.

Висновки. Дослідивши та проаналізувавши наявні в законодавстві України межі здійснення й обмеження права власності на тварин як особливий об’єкт цивільних прав, доходимо висновку, що свобода волі та можливості здійснення власником своїх повноважень щодо належних йому тварин є досить звуженими, оскільки право власника діяти у своїх інтересах не повинно виходити за межі інтересів держави й суспільства, а також обмежується природними правами тварин. Так, межі й обмеження права власності на тварин можна класифікувати: за метою їхнього встановлення, зокрема в публічному (в інтересах суспільства, з дотриманням моральних засад суспільства, з метою забезпечення економічної та продовольчої безпеки держави тощо) та в приватному інтересі (заборона вчинення дій із тваринами, що можуть завдати шкоди здоров’ю й майну інших осіб) ; сферою законодавчого регулювання (екологічне, цивільне, адміністративне, кримінальне законодавство) ; правовим режимом права власності (державна, комунальна, приватна власність) ; певними об’єктами права власності (дикі, домашні, племінні, службові тварини тощо) ; суб’єктами, на яких поширюються ці межі (фізичні та юридичні особи, органи державної влади й місцевого самоврядування, профільні міністерства та спеціально уповноважені органи державної влади, які використовують у своїй діяльності службових тварин тощо) ; джерелами, якими вони встановлюються (міжнародні договори, нормативно-правові акти органів державної влади України, рішення органів місцевого самоврядування, цивільно-правові угоди) ; наявністю або відсутністю волі власника (встановлені законом, рішенням суду або договором). Водночас наведена класифікація не є вичерпною у світлі швидкого розвитку українського законодавства з метою наближення його до європейських стандартів, згідно з якими держава та всі члени суспільства мають поважати живих істот і визнавати їхні природні права.