+3 8(066) 185-39-18
fі той факт, що точне число циганів, які проживають у країнах ЦСЄ, ще й досі невідомо.
Найбільш важке положення європейських циганів відзначається у Словаччині і Чехії. Демонстрації та акції непокори циган на сході Словаччини у 2004 р. призвели до надзвичайного засідання уряду і термінового виїзду прем'єр-міністра в район подій. Для наведення порядку були стягнуті значні сили поліції і регулярні армійські частини. Почалися трагічні події з того, що група циганів розграбувала місцевий супермаркет. Ситуація повторилася у десятках населених пунктів. Зіткнення з поліцією набули масового характеру, кількох людей було поранено. Представники "циганського парламенту" пояснювали дії своїх одноплемінників бажанням привернути увагу чиновників до своїх проблем, які довгі роки ігнорувалися словацьким урядом. У місцях їх компактного проживання зафіксована 90-відсоткове безробіття, катастрофічна ситуація з медичним обслуговуванням і освітою. У Словаччині та Чехії смертність циган удвічі вища середньостатистичної по країні. Словацький прем'єр відмовився визнати, що циганський бунт є наслідком соціально-економічних проблем. Микулаш Дзуринда назвав його справою кримінальних елементів.
Прикладом реанімації середньовічної політики сегрегації циган служить зведення в чеському місті Усті-над-Лабем стіни висотою чотири метри для того, щоб відокремити циган від нециганського населення. Лише під тиском цивільного суспільства й міжнародного впливу місцеві влади відмовилися від реалізації даного проекту.
Все-таки положення циганів не можна вважати абсолютно незадовільним. Здійснювалися ініціативи з метою значно поліпшити положення цих меншостей. В Угорщині Рада у справах радіо- і телемовлення видала ліцензію першої незалежної радіостанції в Центральній Європі, якою володіють цигани. У Словаччині здійснювалися ініціативи, які дозволили представникам циганського і нециганського населення спільними зусиллями здійснювати будівництво житла, завдяки чому вдалося розвіяти негативні стереотипні уявлення про те, що цигани є пасивними отримувачами соціальних благ. Крім того, у багатьох суспільствах самі цигани створили кілька політичних партій і рухів і заснували кілька десятків цивільних асоціацій. Все-таки більшість програм по інтеграції циганів були приречено на провал, оскільки вони були розроблені без участі цієї етнічної групи.
Іншою гострою проблемою регіону виступає проблема угорських національних меншин у Словаччині. Угорські меншини консолідовані навколо помірно-націоналістичної Партії угорської коаліції (SMK), яка підтвердила свою прихильність демократичним принципам у роки меч’яризму. Ускладнюється ця проблема наявністю зовнішнього фактора - активною позицією уряду Угорщини і особливостями розміщення сил на словацькій політичній сцені. Демократичні партії в Словаччині без підтримки угорського населення можуть потерпіти поразку на чергових виборах, а SMK нічим не ризикує, маючи за спиною підтримку Будапешту. Це часто служить підставою для необгрунтованих вимог угорської партії.
Проблеми національних меншин польської "східної стіни" (трьох найбідніших воєводств, розташованих на сході країни) мають певну конфліктогенність, але лише у випадку крайнього загострення економічної кризи в країні або зовнішньої агресії. Однак ні сьогодні, ні в доступній для огляду перспективі не передбачається такої можливості.
Проблеми німецьких меншин у Польщі і Чехії, навпаки, не мають значної перспективи стати основою конфлікту. Персоніфікація права національних меншин дозволила перевести ці проблеми в юридичну площину, вирішення яких виявляється можливим у рамках демократичних процедур.
З позиції континентальної безпеки проблема поліетнічности в Центрально-Східно-Європейському регіоні не представляє безпосередньої загрози, однак її ігнорування або неефективне вирішення може привести до дестабілізації суспільно-політичної обстановки в нових країнах-членах НАТО і ЄС, що, у свою чергу, негативно відіб'ється на загальноєвропейських процесах міжнародного співробітництва і континентальної інтеграції.
На початку 2000-х років намітився новий етап в еволюції неурегульованих конфліктів, пов'язаний зі спробами тих або інших зацікавлених сторін «розморозити» їх і домогтися вигідного для себе рішення. На пострадянському просторі ініціаторами «розморожування» конфліктів стали лідери міжнародно визнаних держав, територіальна цілісність яких була порушена в результаті фактичного відділення від них ряду територій і утворення на базі останніх де-факто самостійних держав.
Після приходу до влади в Молдавії Партії комуністів на чолі з В. Вороніним (2001), «революції троянд» у Грузії й обрання президентом М. Саакашвілі (2003-2004), смерті Г. Алієва і приходу до влади його сина І. Алієва в Азербайджані (2003) стали ясно: нові керівники вважають, що ці країни здатні знайти вихід із принизливих ситуацій, при яких вони змушені були визнавати фактичне вилучення з-під їх суверенітету частини законних територій під прикриттям миротворчих операцій. Було взято курс на виключення можливості отримання міжнародного статусу для де-факто відокремлених територій.
Додатковим фактором, що визначає наступальну лінію лідерів згаданих держав, став дефіцит послідовності в поведінці Росії і відсутність концептуального осмислення її політики в даному питанні. З одного боку, Москва продовжує геополітичний відступ. Прийняття Москвою на Стамбульському саміті ОБСЄ в листопаді 1999 р. зобов'язань про відведення військових контингентів з територій Молдавії та Грузії фактично означало, що Росія відмовляється від одного з найважливіших важелів впливу на ситуацію у відповідних регіонах. Після того, як Росія змушена була в 2005 р. піти на досягнення домовленості із Грузією про вивід баз із Батумі й Ахалкалакі, Тбілісі вирішив, що можна порушити питання про законність перебування російських миротворців у Південній Осетії та Абхазії.
З іншого боку, Російська Федерація продовжує лінію на фактичне визнання «самопроголошених» держав, що виразилося, зокрема, у масовому наданні їх жителям російського громадянства. Несприятливі для Росії політичні зміни в Грузії та Молдавії зміцнили рішучість Москви проводити подібну лінію і надалі, хоча офіційно вона продовжує