+3 8(066) 185-39-18
fдотримуватися принципу непорушності міжнародно визнаних кордонів.
Еволюція російської позиції значною мірою обумовлена початком переговорів під егідою ООН про статус автономного краю Косово. Відступивши під тиском західних держав від своєї первісної позиції «спочатку стандарти, потім статус», міжнародне співтовариство фактично закрило очі на невиконання резолюції Ради Безпеки ООН № 1244 у тій частині, що стосується функціонування демократичних інститутів і гармонізації міжетнічних відносин у Косово. У доповіді про положення в цьому автономному краї, представленому спеціальним послом генерального секретаря ООН - норвезьким дипломатом К. Ейде у жовтні 2005 року, відзначається певний прогрес у досягненні стандартів, але дається невтішна картина того, що стосується еміграції за етнічним принципом, або впливу організованої злочинності. Курс на повне відділення Косово від Сербії фактично прийнятий всіма західними державами, і Росія шукає шляхи того, як застосувати косовський прецедент до ситуації на пострадянському просторі.
Захід форсує вирішення питання про остаточний статус Боснії і Герцеговини. Хоча умовний мир у цій республіці і досягнуто, формування єдиної держави перебуває на початковому етапі. Боснія фактично залишається конфедерацією двох держав - Республіки Сербської і Мусульмано-Хорватської федерації, де населення на виборах як і раніше голосує в основному за «своїх» націоналістів. Наприкінці 2005 р. лідери трьох боснійських громад домовилися про розробку нової конституції, яка повинна підсилити федеративні позиції. Одночасно Європейський Союз почав переговори з урядом щодо укладення угоди про партнерство і стабілізацію відносин.
Активізація позарегіональних політичних гравців (насамперед США і Євросоюзу) не може не зачіпати пострадянські конфліктні вогнища. Росії доводиться відмовлятися від ставки на «заморожування» конфліктів навколо «невизнаних» держав і намагатися виходити на конкретне їх вирішення, на узгодження разом з іншими зацікавленими сторонами статусу даних територій. У Росії менше підстав перешкоджати підключенню ЄС і США до їх врегулювання, адже останні зацікавлені не в заморожуванні кризових ситуацій, а у їх розв’язанні. До тих пір, поки народи невизнаних республік виступають проти того, щоб «розбавляти» російське миротворство якимось іншим, але їх позиції можуть змінитися. Лідери Наддністрянщини, з огляду на ускладнення внутрішньополітичної ситуацію у своїй республіці і несприятливу (у першу чергу через зміну режиму на Україні після «помаранчевої» революції) зовнішньополітичну кон'юнктуру, погодилися на:
- залучення США і ЄС до переговорів по даному питанню;
- присутність міжнародних спостерігачів на виборах у Верховну раду республіки;
- проведення міжнародного моніторингу придністровської ділянки україно-молдавської границі силами представників Євросоюзу.
Зміни в російській стратегії неминучі, оскільки вона ризикує відстати від суспільної думки в самих цих республіках. У них відбувається зміна еліт - «революціонери першої хвилі», які створювали ці республіки наприкінці радянської епохи, заміщаються «комерсантами». Останні зацікавлені в прагматичному вирішенні конфліктів, хоча і не порушують питання про повернення «відокремлених територій» під суверенітет держав, від яких вони відокремилися. Вибори до Верховної ради Наддністрянщини (грудень 2005 р.) це наочно підтвердили. Характерним є той факт, що якщо лідери «невизнаних» держав звертаються до західної аудиторії і сподіваються на якісь програми західної економічної допомоги, вони часто готові утриматися від вживання слова «незалежність».
Одна із найбільш помітних особливостей в еволюції етнополітичних конфліктів на нинішньому етапі - значне збільшення у їх інформаційно-пропагандистській складовій елементів, пов'язаних не з етнічними, а з кримінальними аспектами. Це підтверджує точку зору про те, що відтворення подібних конфліктів більш пов'язане з факторами позаетнічного характеру. Влади Молдавії і Грузії, намагаючись експлуатувати вразливі місця в позиціях сепаратистських режимів, регулярно вказують на те, що останні одержують доходи від контрабанди і залучені в незаконну діяльність (у тому числі наркотрафік).
У січні 2006 р. президент РФ В. Путін у ряді виступів виклав російський підхід до проблеми «самопроголошених» територіальних утворень, які не визнають над собою юрисдикцію тих держав, до складу яких вони формально входять. Напередодні засідання Контактної групи по Косово російський президент заявив, що необхідно відстоювати «універсальний підхід» до вирішення косовської проблеми, який враховував би не тільки норми міжнародного права, але й необхідність розв’язання заморожених конфліктів на пострадянському просторі. На думку В. Путіна, не можна відмовляти абхазам або югоосетинам у праві на незалежність, якщо таке право буде визнане за Косово. Це не означає, що Росія негайно визнає Абхазію або Південну Осетію як незалежні держави (так як Туреччина визнала «Республіку Північного Кіпру»). Не треба, однак, забувати, що такі прецеденти в міжнародному житті є.
Заяви В. Путіна породили нову хвилю ентузіазму у невизнаних державах. Але Росія перебуває в важкому положенні: з одного боку, згода - заради відстоювання прав Абхазії й Південній Осетії - «піти за Заходом» і визнати незалежність Косово приведе до погіршення відносин Москви із Сербією. З іншого - є ризик, що подібний демарш не переконає Захід визнати Абхазію й Південну Осетію слідом за визнанням незалежності Косово.
Міжнародне співтовариство звичайно вирішує подібні проблеми з позиції політичної доцільності. Західні партнери знайдуть безліч причин, з яких вони вважають косовський випадок унікальним і не застосовним до Наддністрянщини, Абхазії або Південній Осетії. Пропагандистські зусилля в цьому напрямку вже вживаються.
Представники США і Євросоюзу неодноразово висловлювали точку зору, що унікальність косовськой ситуації обумовлена розпадом Югославії і необхідністю з боку міжнародного співтовариства вжити термінових заходів через невиконання С. Мілошевичем резолюції СБ ООН № 1244. Інші невизнані держави, на думку цих представників, не можуть розраховувати на визнання, оскільки по них не приймалися резолюції ООН. Аналогічним чином ОБСЄ обгрунтовує неможливість порівняння між Косово й Наддністрянщиною. У Косово, за її твердженням, конфлікт замішано на етнічному і релігійному грунті, що дає підстави для державотворення. А у взаєминах Республіки Молдова і Наддністрянщини цей фактор відсутній, тому вирішувати придністровську проблему за косовським варіантом є недопустимим.
Чорногорський прецедент у цьому змісті теж нічого не спрощує. Після розпаду старої Югославії в 1991 р. Сербія й Чорногорія юридично і фактично являли собою договірну федерацію, яка в 2003 р. (за посередництвом Євросоюзу і за згодою обох сторін) перетворилася на перехідне конфедеративне утворення із правом Чорногорії на відділення після трирічного строку. Поняття «територіальна цілісність» відносно такої єдності Сербії і Чорногорії у міжнародно-правовому змісті було сугубо тимчасовим. Кордони Грузії, Азербайджану і Молдавії, навпаки, міжнародно визнані в тих межах, у яких вони існували в рамках СРСР. Тому до них поняття «територіальна цілісність» де-юре продовжує діяти.
У кожному разі при вирішенні конфліктних ситуацій доводиться вибудовувати баланс між двома важко сумісними началами - правом націй на самовизначення і територіальну цілісність міжнародно визнаних держав. Росії в даному питанні доводиться приймати важке рішення: як сполучити принцип непорушності кордонів (не тільки Грузії й Молдавії, але і дружньої Сербії) з опікою над народами, які не бажають жити в складі «міні-імперій» і при цьому орієнтуються на Росію? Універсальних рішень на цей рахунок немає, і їх доведеться шукати при вирішенні кожної ситуації окремо.
Проблеми поліетнічності в країнах ЦСЄ не можуть мати єдиного рецепту їх вирішення, однак основним принципом їх розв’язання є політика інтеграції, яка базується на захисті і заохоченні прав меншин. Важливу роль у справі інтеграції меншостей і боротьби із ксенофобією покликані зіграти засобу масової інформації і система освіти, а також політичні представники, керівники громад. На державному рівні уряду країн ЦСЄ здатні забезпечити:
- законодавчі міри, спрямовані на переслідування расової й національної нетерпимості;
- етнічний моніторинг для контролю за положенням меншостей;
- діяльність консультативних і правозахисних органів, що займаються проблемою етнічної й расової рівності.
Меншості, у свою чергу, повинні прикласти зусилля для інституціалізації свого представництва.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
- Оффе К. Этнополитика в восточноевропейском переходном процессе // Полис. - 1996. - № 2.
- Хесли В. Л. Национализм и пути разрешения межэтнических противоречий // Полис. - 1996. - № 6.
- Шаповалов А., Шевель В. Табор уходит в никуда. Евросоюз столкнулся с цыганской проблемой // Российская газета. - 3 марта. - 2004.
- Ягелло М. Национальные меньшинства в Польше // Новая Польша. - 2001. - № 1.
- Ян Э. Демократия и национализм: единство или противоречие? // Полис. - 1996. - № 1.