Мирові суди волинської губернії і боротьбі з крадіжками (1970-і рр. - початок XX ст.)

 

В. С. Панченко

У статті охарактеризовано крадіжку як один із поширених видів майнових правопорушень на Волині, починаючи з 1870-х рр. З’ясовано фактори, що спричиняли зростання кількості корисливих проступків, а також простежено особливості юридичної відповідальності за їх вчинення. На матеріалах архівних фондів та публікацій, визначено основні заходи попередження крадіжок, яких вживали мирові судді Волинської губ.

Ключові слова: крадіжка, правопорушення, мировий суд, Волинська губернія, покарання, судове провадження

У проведенні судової реформи держава ставила перед собою завдання не лише вироблення стрункого судоустрою та пришвидшення судочинства, але й оптимізації боротьби зі злочинністю у всіх її виявах. Була запроваджена окрема інституція для розгляду дрібних кримінальних і цивільних справ – мировий суд. Це стало новацією у тогочасному імперському законодавстві, оскільки подібні правопорушення, за спогадами сучасника, «на пам’яті людській ніколи інакше не вирішувались, як кулачним правом, а у кращому випадку – терпінням і забуттям» [1, 462]. Економічні кризи, дедалі зростаючі безробіття та бідність, голод в період недородів і посух штовхали людей до скоєння майнових злочинів. Відбилося це і на практиці мирових судів Волинської губ. : щорічно судді Житомирського округу розглядали 662-15008 справ у крадіжках [2].

У дореволюційний період освічена громадськість, зауважуючи швидкі темпи зростання майнової злочинності, зосередилася на пошуку шляхів оптимізації законодавства та судочинства для боротьби з нею. Першим звернув увагу на це питання управляючий другим відділенням імператорської канцелярії статс-секретар В. Па- нін. У пояснювальній записці до «Устава о наказаниях, налагаемых мировыми судьями» він обґрунтовував думку про те, що дворянам слід призначати тяжчі покарання за викрадення майна, ніж іншим. Це пояснювалося їхньою освіченістю і дворянською честю, усвідомленням протиправного й антисуспільного характеру власних дій [3, 11-12]. Правники В. Безобразов, Л. Білогріц- Котляревський та філософ В. Розанов сходилися на думці, що, хоча крадіжка і була найпоширенішим правопорушенням серед підсудних мировому суду, проте, закони, які визначали відповідальність за неї, були заплутаними та суперечливими. Кожен із них пропонував свої методи боротьби із викраденнями. В. Безобразов висловлювався за подання у нормативних актах обтяжуючих та пом’якшуючих обставин, з відповідною градацією покарань, аби уникнути ситуацій, коли людину, яка вкрала річ вартістю 60 коп., засуджують до 7 місяців ув’язнення, а іншу за викрадення 300 руб. – лише до одного року перебування в острозі [4, 469]. Кримінолог Л. Білогріц-Котляревський наполягав на ширшому просторі суддівського покарання за крадіжку [5, 210-214]. У свою чергу В. Розанов робив акцент на профілактичній роботі правоохоронних структур із населенням. Він закликав суц очищати село від крадіїв, попереджати рецидиви і «не перетворювати злочинця в пенсіонера селянської громади, якій самій немає чого їсти» [6].

Поряд із працями, спрямованими на вивчення крадіжки в усіх її формах і виробленні засобів превенції, на початку ХХ ст. з’явилися спеціалізовані дослідження, метою яких було виявлення причин та розкриття особливостей відповідальності окремих видів викрадення майна. Кримінолог О. Круглевський охарактеризував звичайну крадіжку, визначивши юридично значимі умови її вчинення, перелік обтяжуючих чи пом’якшуючих обставин та специфіку призначення покарань злочинцям [7, 108-118]. Юрист Д. Тальберг зосередив увагу на відкритому викраденні майна, поєднаному із застосуванням насилля відносно потерпілого, – розбої та грабежі. Розглянувши особливості законодавчого регулювання відповідальності за ці правопорушення, він дійшов висновку, що нормативне їх розмежування реалізувати не вдалось. Тому слід об’єднати статті про такі проступки в одну і розширити межі можливого покарання, аби суддя мав більше можливостей для винесення вироку [8, 197-200]. Є. Баран- цевич розкрив суспільну шкідливість конокрадства, зазначивши, що воно спричиняло повсюдне падіння народної моралі та хвилю підпалів як помсти за свідчення у суді проти крадіїв. Найбільш ефективним засобом боротьби із викраденням коней, на його думку, було б введення спеціальних ярликів для підтвердження права володіння тваринами із зазначенням їх прикмет, масті, ваги, зросту, клички [9, 14-27].

Юрист Н. Макаренко наголошував на поступовій еволюції поняття крадіжки у російському дореволюційному праві. У другій половині ХІХ ст. вони диференціювались законодавцем на прості, легкі, тяжкі і кваліфіковані. Проектом Кримінального положення 1903 р. передбачалося спрощення цієї градації й під викраденням розумілось таємне чи відкрите привласнення чужого рухомого майна [10, 20]. В одній зі статей дослідниця зазначає, що предметом крадіжки могла бути тільки рухома річ або зроблена такою, заради викрадення (викопаний із землі саджанець) [11].

На переконання дослідників, основні причини майнової злочинності полягали у неспівпаданні народних уявлень про злочин і покарання із законодавчими нормами. Історик В. Безгін встановив, що громадська мораль допускала викрадення продуктів для тамування голоду, крадіжки у поміщика, порубку лісу, браконьєрство, збирання грибів і ягід у поміщицьких економіях. Недопустимим у селі вважалось все те, що загрожувало економічній безпеці селянського двору: конокрадство, викрадення інвентарю, зерна для посіву тощо. У народі існувала заборона на крадіжки в односельчан, особливо у бідних, а також церковного майна [12]. Т. Шатковська відмічала, що не було злочином викрадення для задоволення крайньої потреби; вчинене дівчиною, яка немає засобів до існування, або чоловіком на прохання вагітної дружини. До того ж дозволялося самочинно взяти із тину жердину для облаштування переправи чи привласнити пару плодів із городу «на насіння» [13,