Мирові суди волинської губернії і боротьбі з крадіжками (1970-і рр. - початок XX ст.)

Внаслідок цього, у Волинській губ. щорічно скоювали 3268 крадіжок, що становило 27% усіх правопорушень. Так, 1873 р. мирові судді Житомирського округу розглянули 662 справи у викраденні майна, 1885 р. – 15008, 1904 р. – 7831. Обвинувачуваними у таких провадженнях, зазвичай, були чоловіки – 87-98% і лише в окремих випадках жінки – 2-13% [21]. У 1882 р. Волинь була на 5 місці за кількістю вчинених крадіжок, підсудних мировим судам (554) : випереджали її лише Санкт-Петербурзька (1469), Московська (1024), Київська (822) та Херсонська (787) губ. [29, 201]. Однак з часом ситуація покращилася і 1887 р. вона опинилася вже на 11 місці (496) [30, 214].

У більшості випадків крали коней, худобу, посуд, одяг, сільськогосподарський реманент. При чому викрадення здійснювалося кваліфіковано. Згідно статистичних даних Міністерства юстиції, у Волинській губ. вчинено крадіжок з обтяжуючими обставинами: 1882 р. – 253 (з них неповнолітніми – 39) [29, 261]; 1887 р. – 259 (37) [30, 274]; 1892 р. – 67 (14) [31, 282]. Наприклад, у 1909 р. міщанин А. Бялик звернувся до мирового судді зі скаргою. 28 лютого потерпілий відкрив свою бакалійну крамницю і побачив, що у нього викрали із замкнутого ящика столу 65 руб. При цьому, аби дістатись до грошей, злодії зайшли на задній двір, розібрали частину цегляної стіни і через утворений прохід проникли до магазину [32, 1]. Щодо крадіжок із пом’якшуючими обставинами, то їх було: 1882 р. – 45 [29, 262], 1887 р. – 49 [30, 275], 1892 р. – 76 [31, 283]. Так, 1909 р. у Б. Стостана викрали мідний самовар [33, 1]. У 1907 р. суддя 7-ї дільниці розглядав справу про крадіжку фруктових дерев із садиби поміщиків у с. Калинівці [34, 1]. 1904 р. житомирська поліція подала клопотання про притягнення до кримінальної відповідальності А. Ли- тинського, який викрав з римо-католицького цвинтаря ланцюги з огорожі склепу [35, 1-1зв. ] і т. д.

Проте, далеко не завжди злодій ставав відомим і тоді суддя вживав усіх можливих заходів для його пошуків. У періодичних виданнях публікувались оголошення, з описом прикмет злочинця та зазначенням злочину, в якому він обвинувачувався. Приміром, у «Волынских губернских ведомостях» читаємо: «Мировий суддя 1-ї дільниці Старокостянтинівського округу... розшукує красилівського міщанина Боруха Сон- длера, який звинувачується у крадіжці казенної зброї. Його прикмети: 22 роки, зросту вище середнього, волосся темно-русе, рідкі вуса та борода, очі сірі, маленькі, ніс широкий, губи і підборіддя звичайні, худий, особливих ознак немає» [36, 2]; або ж: «Мировий суддя 4-ї дільниці Дубенського округу розшукує берестецького міщанина Шмульку Райзенфельда, прикмети якого невідомі, звинуваченого у викраденні коней селянина Івана Юзвюка. Кожен, кому відомо місце перебування злочинця, зобов’язаний вказати суду, де він перебуває, а установи і особи, у віданні яких опиниться будь-яке майно обвинувачуваного, мають негайно передати те в опікунське управління» [37, 6].

Часто, не дивлячись на докладені зусилля, злочинцю вдавалось уникнути покарання і зникнути з поля зору правоохоронних органів. У таких випадках, мировий суддя, «через невиявлення винних», провадження справи припиняв. Так сталося зі скаргою Б. Барсь- кого щодо крадіжки невідомим у нього пальто, вартістю 408 руб. [38, 1-7], М. Романова щодо викрадення собаки [39, 1-7], Г. Кривицького щодо привласнення його дядьком 5 руб. [40, 1], з обвинуваченням поліцейського урядника В. Петровського у крадіжці речей міщанки М. Турменко [41, 1] та щодо викрадення невідомими майна військового лазарету [42, 1-12].

Коли винуватців вдавалося затримати, відбувався судовий розгляд справи та призначалося покарання. Приміром, 1888 р. селяни І. Кирпичний і С. Сидорчук вранці таємно залізли у фруктовий сад поміщика

С. Синицького, попередньо зламавши частину паркану. Вони мали на меті викрадення яблук, але були спіймані сторожами на гарячому. Цю справу розглядав мировий суддя 6-ї дільниці Житомирського округу, який, на основі зізнання обвинувачених та показів свідків, засудив винних до півторамісячного арешту [43, 1-26]. З огляду на те, що викрадення майна часто траплялося між родичами, а також особами у стані крайньої бідності, мирові судді, всупереч законодавству, завершували такі справи примиренням сторін [44, 6].

Поширеним на Волині був і такий вид крадіжки, як конокрадство. Сучасник зазначав, що воно у багатьох місцях перетворилося на постійне та добре організоване кастове ремесло, що передавалося від батька до сина, про що свідчило існування пунктів збуту та переховування крадених коней [45, 19]. У 1888-1892 рр. Волинь була в лідерах за кількістю викрадень коней: 1888 р. – 11 місце (55 випадків), 1889 – 4 (112), а 1891 р. – 2 (155) [45, 142-151]. У зв’язку із вагомістю шкоди, завданої такою крадіжкою, винний засуджувався до тюремного ув’язнення, на строк від 6 місяців – до 1 року. Приміром, вночі 20 травня у Р. Хацкевича із замкненого хліва викрали пару коней і лоша, загальною