Екзистенційний вимір українського модернізму: І. Франко, Леся Українка, В. Винниченко

 

Шморгун Олександра О.

 

Переважна більшість наявних на сьогоднішній день в Україні досліджень, зараховуючи творчість І. Франка, Лесі Українки та В. Винниченка до проявів українського модернізму, разом з тим не надають ваги небажанню самих українських письменників з нею однозначно самоідентифікуватися. Отже, постає проблема розгляду цих постатей у більш широкому, власне філософському контексті, що і реалізується в даній статті, з використанням структурно-функціонального підходу та методу компаративного аналізу, а також культурно-історичного та соціокультурного підходів.

В статті доведено, що саме наявність в творчості І. Франка, Лесі Українки та В. Винниченка яскраво вираженого екзистенційного виміру свідчить про її безпосередню належність до парадигми філософування доби Модерну, на відміну від більшості представників літератури українського модернізму, що наслідували цю проблематику із вторинних джерел, причому надзвичайно важливий аспект екзистенційного патріотизму часто-густо втрачався.

Ключові слова: український модернізм, атеїстичний екзитсенціалізм, Романтизм, І. Франко, Леся Українка, В. Винниченко.

Думка про наявність в українській філософії специфічного екзистенційного виміру наразі вже цілком утвердилась у дослідницьких колах. Причому від самого початку на передній план екзистенційного дискурсу виступили такі видатні представники української культури, як І. Франко, Леся Українка та В. Винниченко. Видатний представник так званого «червоного екзистенціалізму» І. Бичко та його дружина і колега А. Бичко, зокрема наголошують: «Романтично-екзистенційна спрямованість характерна для творчості ряду письменників та поетів України кінця ХІХ – початку ХХ ст. У першу чергу слід відзначити в цьому відношенні праці Лесі Українки (курсив авторів) « [8, с. 765]. (Екзистенційні виміри у творчості Лесі Українки А. Бичко також розглядає у своїй монографії «Леся Українка: світоглядно-філософський погляд» [1]). Екзистенційні мотиви звучать, на думку авторів, і в «межових ситуаціях», які дуже часто зустрічаються в художній творчості В. Винниченка [8, с. 766]. Відомому українському філософу В. Горському належить думка про те, що «... в українській культурі складається філософія, домінуючу тенденцію якої утворює екзистенціально- антропологічна редукція філософського знання» [4, с. 30], причому знаковим є те, що говорячи про українську філософію, В. Горський вказує на її спорідненість саме з французькою філософською традицією, «розпочинаючи від Вольтера і Руссо й аж до Ж. -П. Сартра й А. Камю включно», що демонструє наявність «виразного струменю, який за способом філософування відмінний від науково-теоретичного, наближаючись швидше до художньо-образного мислення, до усвідомлення філософії не як об’єктивного вчення, а специфічного способу життєдіяльності» [4, с. 17]. Причому саме такий «екзистенційно-художній характер», на думку В. Горського, властивий філософському пошуку І. Франка [4, с. 196].

Сьогодні в Україні з’являється все більше і більше праць, в яких робляться спроби дослідження екзистенційних вимірів української філософії й серед досліджуваних персоналій центральними продовжують залишатися І. Франко, Леся Українка та В. Винниченко. Зокрема, до найбільш знакових досліджень можна віднести наступні: «Іван Франко: тяжіння до модернізму» М. Наєнка, «Франко не Каменяр. Франко і Каменяр», «Філософський світогляд Івана Франка» А. Пашука, «Культуроцентризм світогляду Івана Франка» В. Мазепи, «Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період» та «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» О. Забужко, «Драма свободи в модернізмі: Пророчі голоси драматургії Лесі Українки» Л. Демської-Будзуляк, «Українська література перших десятирічь ХХ століття: філософські проблеми» А. Криловця, «Володимир Винниченко: парадокси доби і творчості. Книга розвідок та мандрівок» В. Панченка, «Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський метароман Володимира Винниченка: текст і контекст» Г. Сиваченко, «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури» Н. Зборовської тощо.

Втім, і про це почасти свідчать самі назви згаданих праць, екзистенційні виміри творчості І. Франка, Лесі Українки та В. Винниченка в них часто-густо розглядаються в їх приналежності до мистецького напрямку модернізму, що сформувався в Європі на межі ХІХ та ХХ ст. Однак при такому підході ми стикаємося з цілою низкою проблем. Насамперед сама наявність феномену «українського модернізму» і до сьогодні викликає численні дискусії. Адже чимало дослідників наголошують на тому, що українське мистецтво доби модернізму було позбавлене багатьох рис, характерних для європейського модернізму, зокрема в ньому було значно менше зневіри, всезаперечення, занепадництва, власне того, що з легкої руки Ф. Ніцше отримало назву «європейського нігілізму». «В українській літературі Модернізм не проявився у повному й концептуальному вигляді... Художня думка в Україні в цілому зберегла віру в суспільно-політичні, національні, моральні, гуманістичні ідеали 18-19 ст., коригуючи й оновлюючи їх відповідно до власних обставин історичного і духовного розвитку. Модернізм в українській літературі зовні постає в полеміці з народництвом у його тривіальному значенні («просвітянство», утилітарне призначення мистецтва), але він же й виступає одним із спадкоємців народницької (в широкому розумінні цього слова) літератури 19 ст. Переважає бачення людини в розкритості її внутрішнього світу до інших, у зв’язках з народом як духовною соборністю», – зазначається в «Українській літературній енциклопедії» [13, с. 345]. Не кажучи вже про те, що, на відміну від західноєвропейської літератури, де можна про слідкувати відно сно по слідовну зміну течій модернізму: символізм, імпресіонізм, експресіонізм, неоромантизм, неокласицизм, неореалізм, сюрреалізм, в Україні, в силу її культурного відставання, всі ці течії були затиснуті в рамках одного часу й простору й співіснували в творчості окремих письменників, що робить ідейну та жанрову ідентифікацію