Головні напрямки зовнішньої політики Іспанії середини 1980-х – початку 1990-х років

 

 

Стаття розкриває особливості формування зовнішньої політики Іспанії в період становлення демократичного режиму. Автор аналізує відмінності в проведенні міжнародної політики урядами Іспанії. Також висвітлюється складний шлях Іспанії до вступу в ЄЕС та НАТО.

Ключові слова: НАТО, Європейський економічний союз, американсько- іспанські зносини, атлантисти, європейський вибір, рух неприєднання.

Статья раскрывает особенности формирования внешней политики Испании в период становления демократического режима. Автор анали- зирует различия в проведении международной политики правительствами Испании. Также освещается сложный путь Испании по вступлению в ЕЭС и НАТО.

Ключевые слова: НАТО, Европейский экономический союз, американско-испанские отношения, атлантисты, европейский выбор, движение неприсоединения.

The article reveals features of the formation of the foreign policy of Spain in the period of democratic rule. The author analyzes differences in the international politics governments of Spain. Also highlights the complicated path of Spain to join the EU and NATO.

Key words: NATO, the European Economic Union, the American-Spanish relations, Atlanticists, the European choice, the Non-Aligned Movement.

Тема статті є важливою й актуальною, оскільки сучасна політика Іспанії виходить з позицій, які були закладені саме у 80-ті і 90-ті роки ХХ-го століття. Непростим і суперечливим був шлях Іспанії від політики «ізоляції» до вступу в міжнародні організації. Автор мав на меті виокремити етапи розвитку зовнішньополітичної діяльності Іспанії і проаналізувати специфічність дипломатії країни на кожному з них.

Процес демократизації зовнішньої політики Іспанії після смерті Франко (20 жовтня 1975 р.) [1, с. 199] пройшов декілька етапів. Етапи відрізняються залежно від того, який уряд знаходився при владі та яку зовнішню політику проводив. Автор вважає, що слід, перш за все, звернути увагу на наступні напрямки зовнішньої політики Іспанії в означений період:

1) американський; 2) європейський; 3) співробітництво з НАТО; 4) латиноамериканський; 5) радянський.

Перший етап розпочався з діяльності уряду Х. Аріаса Наварро. У програмній заяві нового кабінету міністрів, опублікованій 15 грудня 1975 р., йшлося про наближення Іспанії до західного співтовариства. Уряд А. Наварро (1974-1975 рр.) розпочав свою діяльність ще за життя Франко і мав проводити демонтаж фран- кістського режиму в Іспанії вже за часів короля Хуана Карлоса. Проте й у внутрішній, і у зовнішній політиці Наварро в цілому дотримувався позиції Франко. Так, 24 січня 1976 р. до Мадриду прибув з дводенним офіційним візитом держсекретар США Г. Кіссінджер. У той же день було підписано договір про дружбу і співробітництво між Іспанією і США, а також додаткові угоди, які стосувалися різних сторін цієї співпраці.

Оцінку договору дав Аріас Наварро 27 січня заявивши: «Це явна підтримка уряду і монархії» [5, с. 298]. Позиція Аріаса Наварро, як і Міністра закордонних справ Іспанії – Х. М. Ареільси – «кинутися в НАТО» [4, с. 167]. Х. М. Ареільса активно обговорював питання із зближення з ЄЕС із керівництвом делегацій країн-членів ЄЕС протягом січня 1976 р. У тому ж напрямі діяв і Король Іспанії. 31 травня 1976 р. Хуан Карлос відвідав Домініканську Республіку (Гаїті-Еспаньола). Наступний його візит був до Вашингтону, де він зустрічався з Президентом США – Дж. Фордом [4, с. 170].

Таким чином, зовнішньополітична діяльність уряду А. Наварро була спрямована як на підтримку політики США, так і на вступ у НАТО та ЄЕС.

липня 1976 р. Король санкціонував відставку уряду Наварро, оскільки блокування реформ і придушення опозиційного руху загострювали ситуацію в країні.

У червні 1976 р. на посаду прем’єр-міністра висунули кандидатуру Адольфо Суареса – лідера партії Національний рух. Розпочався наступний етап демократичних змін в Іспанії. Саме з його ім’ям традиційно пов’язують успішний «мирний перехід» від авторитарної диктатури до демократії. Важливим напрямком зовнішньої політики Іспанії у цей час було продовження співпраці з НАТО і Європейським економічним союзом. Обидва завдання при безпосередній участі Короля були виконані [8].

На початку діяльності уряду А. Суареса дуже помітним був відхил від проамери- канської політики попереднього уряду. Про це свідчать перші офіційні візити голови уряду і міністра закордонних справ (А. Суарес відвідав Францію, М. Ореха – Австрію). У першому випадку мова йшла про державу, яка входила у склад НАТО, проте не брала участі у військових організаціях, у другому – про статус нейтральної держави. 6 серпня 1976 р. міністр закордонних справ М. Ореха заявив: «Питання про НАТО ретельно вивчається в тих колах, які безпосередньо зацікавлені в його вирішенні. Але, оскільки вступ в НАТО означав би участь Іспанії в одному з двох військових блоків, які протистоять один одному в двохполюсному світі, ця тема вимагає широкої національної дискусії. Особисто я бачу у вступі в НАТО як великі плюси, так і такі ж великі мінуси» [4, с. 180].

21 вересня 1976 р. М. Ореха і посол США в Мадриді У. Стеблер обмінялися ратифікаційними грамотами договору про дружбу й співробітництво. З цього моменту договір вступив у силу і діяв до вересня 1981 р.

Уряд А. Суареса змушений був лавірувати між обов’язками за угодами, що були підписані, обіцянками, що були дані, і тим напрямком політики,