Балканський вектор

Балканський півострів через особливості свого геополітичного положення був і залишається у фокусі зіткнення інтересів різних держав Заходу і Сходу. Вся історія Балкан – це конфлікт національного, етнічного і релігійного чинників. Слід підкреслити, що іслам наступав на Європу через Балкани і тут був зупинений. Але в силу цієї та інших обставин на Балканах склався особливий культурний, економічний і політичний простір.

Сучасна геополітична ситуація на Балканах характеризується такими рисами.

1. Серед країн регіону вирізняються два полюси: Греція та Туреччина, які прагнуть притягти до себе інші держави. На повно масштабне лідерство у регіоні обидві країни не спроможні за власним потенціалом. Не сприяють цьому також їхній економічний стан і загальноєвропейські обставини.

2. Більшість посткомуністичних країн регіону орієнтовані на вступ до європейських та євроатлантичних структур. Інші, такі як Україна та Молдова, дотримуються принципу військово-політич ного нейтралітету. Вони беруть участь у Програмі «Партнерство заради миру», але поки що не планують вступати у військові альянси в найближчому майбутньому.

3. На процеси в регіоні активно впливають глобальні центри сил – ЄС, США, Росія.

4. Переважає перехідна економічна модель. Економіка посткомуністичних країн регіону перебуває у стадії перетворень та потребує залучення зовнішніх інвестицій. Її важлива ознака – «номенклатурна приватизація, різновид грабіжницького капіталізму та корупція» (Т. Еша).

5. Збереження нестабільного внутрішнього стану протягом тривалого часу: етнічні суперечності, економічні та політичні зміни. (Це має відношення не тільки до країн колишньої соціалістичної системи, але й до Греції, яка має бажання стати членом Монетарного союзу ЄС. Для досягнення встановлених критеріїв їй потрібно буде здійснити істотні економічні перетворення, що напевно призведе і до посилення соціально-полі тичної напруженості.)

6. Поєднання в одному регіоні декількох типів культур: суперечність між християнством, яке історично притаманне більшості населення регіону, та ісламом.

7. Слабка забезпеченість країн регіону власними енергоресурса ми. За винятком Албанії, країни регіону мають різний рівень залежності від імпорту нафти і газу.

8. Території країн стають транзитними коридорами. Розпад колишнього СРСР надав можливість формування нових торговельних шляхів сполучення Європи та країн Сходу. Болгарія і Румунія займають ключове положення для транзиту російсько го газу у Грецію та Македонію, а в перспективі – в Албанію та по нових газопроводах в Італію.

Регіональні відносини спираються здебільшого на тверду основу чинних двосторонніх договорів. Побоювання, що держави регіону після краху соціалістичної системи будуть утягнуті у вир некерованих регіональних війн за прикладом Югославії, не підтвердилися. Держави дотримуються загальноєвропейської лінії мирного вирішення різних проблем, які виникають. Двостороннім відносинам між ними притаманний загалом спокійний характер, без агресивних випадів один проти одного. Укладені міждержавні договори сприяють розвитку політичного діалогу та економічного співробітництва.

В усіх державах регіону, за винятком Греції та Туреччини, відбуваються радикальні зміни у політичній та економічній сферах. Для них, як і для всього посткомуністичного світу, притаманна потенційна нестабільність, пов'язана в першу чергу з економічною відсталістю, складним етнічним складом населення і напруженими міждержавними відносинами. Країни регіону в цілому відмовилися від комуністичної ідеології, яка повністю визначала діяльність держави та суспільства в політичній та економічній сферах. Водночас трансформаційні процеси в регіоні ще дуже далекі від завершення.

Аналіз сучасної надзвичайно складної і багатосистемної балканської реальності, визначення ролі та місця України в цьому регіоні світу вимагає хоча б короткого огляду національних інтересів і пріоритетів як країн регіону, так і основних зовнішніх потуг, що беруть участь у формуванні цієї реальності.

З певною часткою умовності Балканський півострів може бути поділений на два геостратегічні субрегіони:

Північна зона (Румунія, Словенія і Хорватія) і Південна (Албанія, Боснія і Герцеговина, Болгарія, Греція, Македонія, СРЮ, Туреччина). Перша зона за своїми соціально-політичними, економічни ми й етнічними характеристиками наближається до Центральної Європи й орієнтується на всебічний розвиток зв'язків по комунікаційній лінії ЦСЕ – Адріатика – Південна Європа.

Румунія останнім часом прагне довести НАТО, що вона може стати важливою сполучною ланкою на Балканах і гідна бути прийнятою до Альянсу в новій хвилі розширення. Це змусило Румунію активізувати свої дії по підготовці Договору з Україною про дружбу, добросусідство і співробітництво, який був підписаний президентами цих держав 2 червня 1997 року.

Займаючи важливе геостратегічне положення, Румунія прагне стати транзитною державою для транспортування каспійської нафти й нині претендує на роль сполучної ланки між Кавказьким регіоном і Європою. Румунія, що знаходиться на одному з маршрутів постачання нафти на Балкани і далі в Європу, а також Молдова стають зацікавленими партнерами. Таким чином, Бухарест, а з ним і Кишинів, мають намір подовжити вісь стратегічного партнерства, що вже сформувалося між Баку, Тбілісі й Києвом.

Вступ Румунії до НАТО забезпечив би вихід блоку на західне узбережжя Чорного моря і до Болгарії, а через неї – до з'єднання з «анклавами» Греції та Туреччини. У Бухаресті наводять й економічний аргумент: якщо країна вступить до НАТО, то вона стане «своєю», і до неї нарешті надійдуть західні інвестиції. Так чи інакше, це була б подальша серйозна зміна стратегічної ситуації і балансу сил в Європі.

На відміну від України сьогодні Захід дуже уважний до Румунії, хоча поки що з багатьох причин розчаровує її верхи в