Окремий індивід і спільнота в історичному процесі. Критика І. Берліном «колективістської містики»

У суспільну діяльність кожен індивід включається як приватна особа, що переслідує свої приватні інтереси. Розгул своєкорисливості індивідів, стихію зіткнення приватних інтересів філософи французького Просвітництва намагалися регулювати принципом розумного егоїзму, що повинен враховувати не тільки особисті інтереси, але й інтереси іншого; Кант і Фіхте наполягали на пріоритеті спільних інтересів і наділяли індивідів необхідністю керуватися принципом обов'язку. Гегель тверезо і реалістично дивиться на буржуазне громадянське суспільство. Він визнає правомірність і законність приватних, окремих інтересів, цілей і мотивів багатьох індивідуумів. Основна проблема гегелівської філософії історії, спрямованої на з'ясування специфіки соціального буття людини, полягає в з'ясуванні діалектики суб'єктивності устремлінь окремих індивідів і об'єктивності, закономірності, створеної самими людьми системи суспільних відносин і опосередкувань. Хоча Гегель і надає історичному процесу своєрідного носія – дух, йому вдається зобразити процес людської історії через здійснення людської практики. Історична необхідність виникає з діяльності людей, їхніх устремлінь і пристрастей^. Ці окремі і різноманітні індивідуальні дії у своїй суперечливій сукупності і породжують історичну необхідність. Розуміння соціальності як результату масової дії індивідів дозволяє Гегелю вловити таку особливість історичного процесу: хоча процес цей і складається з безлічі свідомих окремих діянь індивідів, все-таки врешті-решт він незалежний від волі і свідомості останніх. «У всесвітній історії завдяки діям людей взагалі виходять і трохи інші результати, ніж ті, до яких вони прагнули і яких вони досягають, ніж ті результати, про які вони безпосередньо знають і яких вони бажають; вони прагнуть задоволення своїх інтересів, але завдяки цьому здійснюється ще і щось подальше, щось таке, що приховано міститься в них, але не усвідомлювалося ними і не входило в їхні наміри». Гегель ясно усвідомлював розбіжність чи неадекватний збіг цілей і результатів людської діяльності в історичному процесі і робить з цього факту принципові висновки.

Гегель розуміє історичний світ як самостійну онтологічну дійсність, що не зводиться до безлічі індивідів і їхніх окремих дій. Він наблизився до відкриття таємниці провіденціалістських концепцій всесвітньої історії, оскільки чітко усвідомив причини розбіжності особистих цілей індивідів і масового результату їхньої сукупної дії. Але перебороти провіденціалізм не вдається і йому. Відкритий ним механізм складання об'єктивної історичної необхідності він вважає свідченням того, що у всесвітній історії справжнім провідником народів є дух, його розумна і необхідна воля. Він вдається до поняття хитрості світового розуму, що чинить історію за допомогою діяльності людей.

Діалектична концепція співвідношення людини і світу, розроблена в гегелівській філософії, несла на собі відбиток ідеалізму і незабаром була відкинута Людвігом Фейєрбахом (1804-1872 р.). Фейєрбах переборює гегелівське зведення сутності людини до самосвідомості, історичного процесу – до саморуху духу, що використовує для реалізації своїх всесвітньо-історичних цілей діяння людей. Філософська думка знову повертається до твердження про природну, чуттєву основу людської сутності. Антропологічний принцип у філософії, прийнятий Фейєрбахом, припускає, що своєрідність людської діяльності й історичний розвиток людини виводиться з природності самої людини. Він робить крок вперед порівняно з просвітительськими концепціями суспільного життя, що будувалися на понятті природи людини – для Фейєрбаха людська сутність не закладена в окремій індивідуальності. Сутнісні сили людини – воля, мислення, чуттєвість – це її родові, тобто суспільні, діяльні здібності. Фейєрбах наближається до розуміння сутності людини як зумовленої соціальними зв'язками: «Окрема людина як щось відособлене не містить людської сутності в собі ніяк в істоті моральній, ні як у мислячій. Людська сутність наявна тільки в спілкуванні, у єдності людини з людиною, у єдності, що спирається на реальність розходження між Я і Ти»30. Історичний процес здійснюється не під керуванням світового духу. Етапи людської історії відрізняються, за Фейєрбахом, лише змінами в релігійній і моральній свідомості людства. Саме ж релігійне почуття Фейєрбах вважає властивим людині від природи, тобто природженим. Ось тут і виявляється обмеженість антропологізму. Правильно підкреслюючи лише одну сторону справи – природність людини, Фейєрбах прагне пояснити і соціальні зв'язки, суспільні відносини людей як суто природні узи, що поєднують індивідів. Субстанціальною основою спілкування, у якому тільки і виявляється людська сутність, є чуттєві відносини людей (любов). Фейєрбах не розглядає практичну діяльність людини в її всесвітньо-історичному масштабі, і тому в нього суспільний зв'язок має не історичну, а природну основу.

Щоб теоретично виразити специфіку соціального буття людини, генетичну і діалектичну єдність природного і соціального, природного і суспільного, матеріального і духовного, необхідно вдатися до теоретичного аналізу дійсної субстанціальної основи суспільного життя – предметно-практичної, матеріальної діяльності – праці. Такий аналіз відкриває нові перспективи в тлумаченні сутності людини і її взаємозв'язку зі світом. Такий аналіз і був здійснений у марксистській філософії. [1]

 

 

Якщо Р. Декарт є основоположником раціоналізму Нового часу, який бачить підстави науки в розумі і зразком науки вважає математику, то Френсіс Бекон (1561-1626) і Джон Локк (1632- 1704) є засновниками емпіризму, що протистоїть раціоналізму.

Бекон, так само як античні філософи і Декарт, визнає, що «почуття неминуче обманюють», але якщо раціоналісти в якості подолання цього обману пропонують звернутися безпосередньо до «світла розуму», то Бекон для цієї мети пропонує використовувати досвід, вважаючи, що «тонкість дослідів набагато перевершує тонкість самих почуттів