Особливості етапів розвитку теорії та методики анотування

Здійснивши узагальнення ознак змісту і формальних ознак первинного документа, доречно зіставити одержані результати з класифікаційними індексами і предметними рубриками, які надано документу на попередніх етапах його опрацювання. Не має бути розбіжностей у характеристиці документа за допомогою різних видів аналітико-синтетичної обробки.

Повністю усвідомивши, що таке документ і якою має бути анотація на нього, складають її план. План анотації є схематичним, тезисним переказом майбутньої анотації, її інформаційним каркасом. Він може бути коротким або докладним, повним. Крім інформаційних елементів у плані відображаються основні прийоми і методи надання інформації про твір. При складанні плану анотації добирають словесні кліше – маркери, що можуть бути використані при складанні її тексту. Так, наприклад, широко використовуються в практиці анотування такі словесні кліше, як: «видатний... письменник... «, «ім'я автора широко відоме... «, «ідейні переконання автора сформувалися під впливом... «, «творчість автора пронизана ідеєю... і належить до періоду... « або «головна (основна, генеральна) тема творчості... «, «роман присвячено... «, «оповідання і повісті поєднує тема... «, «повість (оповідання, роман), що дала назву збірці... « тощо [12, 229].

На заключному етапі процесу анотування текст анотації формулюється, редагується й остаточно оформляється. При складанні тексту анотації отримані на попередніх етапах відомості поєднуються у пов'язану єдиною думкою характеристику документа. Однак анотація не є конспектом твору, його переказом. У ній слід повно і всебічно розкрити зміст документа. Співвідношення відомостей про різні аспекти твору має бути пропорційним. Послідовність викладу може бути різною, наприклад, від загального до конкретного або навпаки – від конкретного до загального.

Анотація має бути стислою, її обсяг становить приблизно 500 знаків, це 70 слів. Проте обсяг рекомендаційних анотацій не регламентується, вони більш розгорнуті. Лаконічність не може ставати на заваді розкриттю змісту.

Текст анотації прагнуть зробити доступним, щоб його легко і правильно сприймали користувачі. Тому в анотації уникають надмірних подробиць і деталей, відомостей, які є в бібліографічному описі, використовують узагальнені формулювання. Мова анотації точна, конкретна і зрозуміла, образні вирази, епітети, стилізовані та специфічні слова, які надають тексту суб'єктивного характеру, вживати не рекомендується. Синтаксис анотації має бути простим, доцільно використовувати короткі прості речення, які складаються з 6-17 слів. Не можна зловживати прикметниками і дієприкметниками, складними граматичними зворотами. Бажано також обмежити використання іменників, оскільки вважається, що чим більше в анотації понять, переданих іменниками, тим складніша вона для розуміння. Якщо ж без іменників обійтися не можна, слід надати перевагу конкретним поняттям над абстрактними. Легше сприймаються в анотаціях дієслова і дієслівна форма викладу.

Спочатку складають чернетку тексту, для економії часу скорочуючи слова. Уважно і критично перечитують її, а потім переписують начисто, одночасно редагуючи, тобто переставляючи слова й речення, уточнюючи терміни, скорочуючи обсяг і т. ін. Потім анотацію остаточно редагують, звертаючи увагу головним чином на літературний бік тексту.

 

 

Оскільки анотування найширше застосовується в процесі складання бібліографічних посібників у бібліографічних та бібліотечних установах, саме тут найкраще розроблена методика складання анотацій, зокрема методика складання анотацій різних типів. Адже різні типи анотацій мають певні особливості в методиці складання.

Особливості складання довідкових анотацій. Довідкові анотації складаються переважно для бібліографічних посібників пошуково-комунікативного призначення, хоч їх використовують і в рекомендаційних бібліографічних покажчиках для характеристики документів довідкового, навчально-методичного характеру, бібліографічних видань, інструкцій тощо.

Довідкові анотації максимально стислі, вони уточнюють тему документа, визначають його проблематику, характеризують форму і читацьке призначення. Крім того, вони можуть також подавати інформацію про територіальні й хронологічні межі змісту, якісь додаткові відомості про предмет твору. У деяких випадках додають відомості про наукову й практичну цінність твору, діяльність автора з розробки певної теми, проблеми й т. ін. У довідкових анотаціях може бути наведено інформацію про недоліки твору, помилки автора, причому ця інформація стосується хиб документа, які мають значення для того бібліографічного покажчика, у якому буде вміщено анотацію.

Книга містить як повні тексти, так і витяги із законів та інших нормативних документів, що відображають законодавче забезпечення загальних засад діяльності бібліотек.

Аналітичні довідкові анотації використовуються в посібниках загальної та науково-допоміжної бібліографії, а в рекомендаційних покажчиках їх практично немає. Завданням анотатора, що складає такі анотації, є точне і лаконічне формулювання проблематики анотованої частини документа або всього документа в певному аспекті.

Сєдих В. В., Терентьєва Г. П., Удалова В. К. Бібліотечні інформаційно-пошукові системи: Навч. посібник для студ. вузів культури / Харк. держ. акад. культури. – X., 2000. – 168 с

Серед традиційних розділів навчального посібника привертає увагу новий розділ «Конверсія бібліотечних каталогів». Він містить характеристику електронних каталогів, їхніх складових, переваг, розглядаються також головні аспекти конверсії традиційних каталогів у електронну форму.

Часто в довідкових аналітичних анотаціях подають перелік питань, які розглядаються в документі, або назви його структурних частин (розділів, параграфів тощо).

Коломієць В. Р. Золотосинь: Вірші та поеми. – К. : Укр. письменник, 1992. – 231 с.

Це роздуми про людину в контексті рідної історії. Книга складається з трьох розділів: «Сузір'я плуга», «Подорожній, або Бранець птахів», «Зустріч на Купала».

Групові довідкові анотації використовуються рідко, оскільки стисло охарактеризувати одночасно кілька