Особливості розвитку культури на Україні у ХІХ-ХХ ст.

Більш-менш регулярно друкувався часопис «Біблос» – журнал української бібліографії (Нью-Йорк, 1955-1979 рр.) за редакцією й на кошти М. Сидора-Чарторийського. Досить різноманітний за тематикою, він містив все, що мало відношення до друкованого слова, притягаючи саме тому значне коло читачів.

В цьому контексті слід згадати й про іншу організацію регіонального характеру, що виникла після Другої світової війни у Північній Америці (1949р.) під назвою «Ініціативний гурток Волинян» (Вінніпег), Вже з 1951 року вона відома відносно широкому загалові науковців України під назвою Інституту Дослідів Волині.

Велику краєзнавчу роботу вели й регіональні комітети вихідців з окремих областей Галичини. Опрацьовані ними матеріали почали з'являтися друком під егідою Наукового Товариства ім. Шевченка, починаючи з 1960 року [20].

Найбільшими видавничими центрами у США сьогодні є «Пролог» і Український науковий інститут при Гарвардському університеті, що має свій часопис «Гарвардські українські студії», поширюючись у багатьох країнах світу, де проживають українці. Серед унікальних проектів зазначеної вище інституції – підготовка до видання текстів давньоруської літератури мовами оригіналу (давньоруською, польською, латинською) та в перекладі на сучасну українську й англійську. Проект передбачає видання 300 книг, перші томи яких побачили світ у 1990 році.

Треба зазначити, що культурна праця вихідців з України цікавить не лише самих вчених. Увага до науково-творчої діяльності української діаспори посилюється в усьому світі, зокрема в одному із найбільш розвинених – американському суспільстві. Причиною цього є те, що сьогодні, коли остаточно втратив своє підгрунтя міф про творення окремої спільноти «американський народ», все відчутніше зацікавлення до тих, хто має свої, відмінні від багатьох подібних ознаки поведінки, обумовлені звичаями, традиціями тощо тієї суспільної групи, з якої походить емігрант, тобто зростає інтерес до носіїв інших культурних пластів, вихідців з інших культурних середовищ.

Адже саме вони можуть забезпечити цьому пересиченому постіндустріальному суспільству новий поштовх у культурному розвитку, сполучивши культурні надбання своєї нації з великими технічними можливостями США. Не загальна маса, якою б вона не була у своїх вчинках, потребах, а особистість з її розмаїттям думок, форм поведінки, звичок тощо, поступово зацікавлює представників різних наук «людинознавчого» напрямку.

 

 

Якщо говорити про особливості розвитку культури, не можна оминути і таке явище як дисидентство, що зробило свій вагомий внесок, позитивно позначившись на культурній спадщині України.

У 60-70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами і які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, Сх. Німеччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульвоного прийнятою у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини».

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний або демократичний рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства на Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаїв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціальноекономічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний напливна Україну росіян вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності. Так чи інакше, в даному контексті дисидентство було найновішим проявом вікового протистояння між українською інтелігенцією та бюрократією російської імперії.

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» – нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь