Особливості розвитку культури на Україні у ХІХ-ХХ ст.

Проблема української культури була на той час заполітизована. Замість розвитку питомих якостей національної культури пропонувалося перетворення її у владний інструмент радянської форми організації соціуму. Замість прирощення культуротворчих ресурсів народу шляхом піднесення потенціалу українського робітництва мислилося недоречним «негайне» оснащення українського робітника основним засобом розвитку його ментальності – мовою. Пропагувалася думка, що становлення української культури цілком здійсненне й без участі «молодої» української інтелігенції, як і без ідейних запитів українського народу взагалі.

Тим часом культурно-мистецьке життя України розгорталося в усьому його розмаїтті – етнонаціональному, інституційному, ідейно-творчому. За участю М. Скрипника вдосконалювався правопис, В. Чубар енергійно клопотався про насичення технічною книжкою всіх галузей господарської практики, формувався національний (не тільки український, але й російський, єврейський) театр... Вже на середину 20-х років у літературі склалося вражаюче багатоголосся поетів – від панфутуристів і «комсомольських» до «неокласиків», поетів «Ланки» і МАРСу... [8]

Мало не вибуховий ефект справив вихід на арену культури українського кінематографу з постаттю О. Довженка на чолі, з його «Звенигорою», «Арсеналом», «Землею». А хіба не був феноменальним злет українського народного розпису, так історико-символічно увінчаний уже в повоєнні роки двома варіантами «Царя-колоса» Катерини Білокур?

Нормативізм, дидактика, надмір словесних обмежень – симптоми «логократизації» суспільної свідомості – стали визначальними в культурному житті 30-40-х років. Ідея постійної зовнішньої загрози, що склалася як вираження уроків історії, спричиняла до культивування подвійності політичної свідомості: зовнішній світ в ідеології політиків поставав як джерело постійної опозиції.

Цензурування всього «не радянського», «не соціалістичного» мало своїм наслідком витіснення з аналітико-мислительного процесу ресурсів, життєво необхідних для самооцінки і розвитку культури, суспільства в цілому. Такі критичні моделі «радянського» часо-простору, перенасиченого «революційною» барвою, як, скажімо, створена І. Багряним у романі «Сад Гетсиманський» (1950), могли бути соціалізовані тільки за кордоном. Біографічний роман В. Сосюри залишався неопублікованим, роман О. Копиленка «Визволення» (1930) жодного разу не перевидавався, віршований роман-поема Т. Осьмачки «Поет» було ношено в пам'яті і записано на чужині тільки в 40-х роках... Духотворний потенціал культури чекав свого вивільнення.

Середина 50-х років засвідчила, що вибита фізично і понівечена духовно українська культура зберегла на своєму стовбурі, позбавленому верховіть і крислатості, оті дорогоцінні «сплячі бруньки», котрі хоч і добряче «приспані», а все ж марять пробудженням.

В 60-ті роки суттєво збагачується образно-стильовий і жанрово-тематичний спектр поезії, прози, драматургії. До загону письменників-фронтовиків – О. Гончара, В. Земляка, П. Загребельного, Г. Тютюнника та багатьох інших – в кінці 50-х – на початку 60-х років приєднуються когорти літературної молоді. Узгодженими зусиллями видавництв «Радянський письпенник» та «Молодь» видаються в типізованому оформленні книжки поетів 20-х років і синхронно поезії Б. Олійника, І. Драча, В. Коротича... В контексті 60-х утворюється змістовий перегук часів, який надає резонансу лірико-романтичним інтонаціям емоційно суголосних епох.

У менталітеті кінця 50-60-х років, незважаючи на панування офіційної фразеології, формуються ідеї і символи, котрими встановлюються зв'язки сучасності з бурхливим культурним життям 20-х років.

Власне, в ті ж 60-ті роки в українській науці поновлюється і книгознавча галузь, котра продуктивно розвивалася в 20-ті (існував УНІК – Український науковий інститут книгознавства, видавалися бібліографічні та книгознавчі часописи) і була «згорнута « в 30-ті. Книговидавнича практика відіграє винятково велику роль у формуванні ідейно-естетичного «виразу обличчя» 60-х років, які без особливих застережень можна кваліфікувати як час поетичний [8].

Статистика книговидання художньої літератури українськими видавництвами свідчить, що у 1960 р. кожна четверта-п'ята книжка була поетичною. За кількістю назв цього року поетична книжка перевершила видавничу квоту 1950 р. (265 проти 150) і більш ніж удвічі – показник 1935 р.. І це – при тому, що в цей час активізуються і проза, і книговидання художньої літератури в цілому: того ж 1960 р. воно складає майже половину (909 з 1889 назв), тоді як 1950 р. – лише 14%.

Доба «шестидесятництва» стала в українській культурі часом духовної мобілізації поетичних сил. Поетична книга явила світові голоси молодих, активізувала попередні покоління; скажімо, А. Малишко в інтервалі 1960-1970 pp. видав 15 поетичних книжок, у яких його ліричний погляд апелював не тільки до своєї суб'єктивності, але й до духовно значимих для сучасного українського менталітету постатей О. Довженка, М. Рильського, Остапа Вишні, не кажучи про Т. Шевченка.

Культура нового століття, як це уявлялося кращим умам на віковій межі, закроювалася під знаком пріоритетів науки. Одначе культурі нового століття, а особливо – культурі українській, випало самоздійснюватися під пріоритетним впливом не стільки науки, скільки політики.

 

2. РУСИФІКАТОРСЬКА ПОЛІТИКА УРЯДУ ЩОДО УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

 

70-і роки припадають на найбільш широкий період у культурному розвиткові СРСР, названий «застійним». Однак для власне національної культури вони стали часом подальшого масового наступу на мову, українську ідею. Вже на початку 70-х років розпочинається поступове переведення десятків серійних видань переважно з ділянки технічних наук на російську мову. Але якщо друкування технічних журналів російською мовою ще якимось чином можна було обгрунтувати, то як обгрунтувати