Особливості розвитку культури на Україні у ХІХ-ХХ ст.

Український професійний театр, що постав з театрального аматорства, тепер стимулював нову хвилю аматорської творчості. В Катеринославі, в клубі харківських металістів, на станції Лозова, на шахтах Лисичанська і Юзівки, на Єлисаветградському заводі братів Ельворті, на Криворіжжі, в селах Мануйлівка, Іржавець, повітових містах, нарешті, на київському «Арсеналі» та в робітничих районах Києва працювали аматорські театральні колективи, компенсуючи дефіцит професійного театру. Останній не міг ставити, приміром, у 1906 р. п'єсу М. Горького «На дні», заборонену цензурою, ні в Одесі чи Єлисаветграді, ні в Лубнах чи Конотопі [8].

Великою заслугою цеху українських живописців та скульпторів було створення портретів діячів культури. В контекст історичного, батального, жанрового, пейзажного живопису «вписувалися» створені І. Трушем, видатним митцем і художнім критиком, портрети І. Франка і В. Стефаника (1897), М. Лисенка і Лесі Українки (1900) ; галерея портретних робіт Ф. Красицького – Лесі Українки (1904), Т. Шевченка (1906, 1910), І. Франка (1907, 1914) ; скульптурні роботи М. Паращука – портрети В. Стефаника, С. Людкевича (1906), Т. Шевченка (1912), І. Франка і М. Лисенка (1913) ; виконане Ф. Балавенським бронзове погруддя М. Кропивницького на його могилі в Харкові, численні скульптурні портрети; встановлені в Полтаві роботи Л. Позена – пам'ятники І. Котляревському та М. Гоголю. Ці зображення реалізувалися не тільки в монументальних формах і експонувались на виставках, але й репродукувалися в різнотипних виданнях [8].

Природно, що в українській культурі посилюється внутрішня диференційованість, а водночас – змістовний внутрішній діалог. Мистецькі утворення різних спрямувань виявляють здатність поставати на авансцені культурного життя теоретично підкованими, як, приміром, «Молода Муза» (1906) ; вирізняти своє ідейно-естетичне обличчя і включатися в творчий діалог всередині національної культури і з культурними системами інших народів, скажімо, з польською (найперше з такою її ланкою, як «Молода Польща») [20].

Українська культура творилася в умовах геополітичної розірваності єдиного етнокультурного організму народу. Окрім того, в різних частинах народ спізнавав відмінні історико-психологічні впливи, які спричиняли до культивування різного психоемоційного складу характерів, перед народом постійно залишалася проблема об'єднання, відновлення його цілісності. А оскільки і в сфері політики, і в сфері науки (однієї з ланок системи культури) жодне об'єднання неможливе без війни, загроза катаклізмів постійно чигала на цей розмежований організм – народ і його культуру. Ця загроза, перемножена на соціально-революційні процеси, драматизувала культурно-еволюційний поступ ще задовго до того, як природний історичний плин перетнули соціополітичні струси – перша російська революція, постреволюційна реакція, перша світова війна, друга революція і війна громадянська.

Попри все це історичний вихід із кризи став початком фронтальної активізації культурного життя. Теза про позаполітичний статус неписьменної людини реалізувалася і самодіяльним наступом на безграмотність, і організовано – шляхом створення мережі лікнепів, вечірніх шкіл, робітфаків. Інституціалізація професійно-технічної, середньої спеціальної та вищої освіти здійснювалася з настановою на прискорену підготовку кадрів для всіх ланок виробництва, науки і культури. Впродовж 20-х років у системі освіти відбувалися швидкі зміни – переходи від робітфаків та соцвихів до інститутів народної освіти, університетів, політехнічних вузів.

 

 

Синхронно з відбудовою народного господарства, розгортанням електрифікаційних робіт, закладанням майбутніх велетнів індустрії розбудовується інфраструктура культури – бібліотеки, театри, вузи та технікуми культурно-гуманітарного профілю, радіомережа, кінопересувки. Таке характерне для цього часу явище, як хата-читальня, було так само свідченням просування культурного життя аж на до цих пір богом і людьми забуту периферію. По далеких селах твориться і безрозсудне руйнування та «перепрофілювання» церков, історичних пам'яток поміщицького зодчества, а водночас постає новий культуропобут.

Ідейно-естетичний спектр літератури і мистецтва перехідних 20-х років укладався зусиллями кількох поколінь митців. Це різноманітило художню творчість, емоційно оснащувало різні покоління. Але в контексті неусталеності літературно-мистецького життя це спричиняло малопродуктивні конфронтації, до механічного «сусідства» в читацькому репертуарі крайніх зразків примітивного, але претензійного учнівства з деструктивним формалізмом, не менш претензійним.

Ліричне сприйняття перехідної доби було загалом драматичним. Герой В. Сосюри висловлював любов до свого часу – «За смутний вид, за злами, за огні – За рух юрби і за огненне слово, За владне «так» і непокірне «ні». Поет, що «до міста прийшов оспівати комун індустрію», про це ж місто 20-х років мусив сказати: «Там контрасти мене роздирають» [19].

Справжнім першопрохідником «доби переходової» був П. Тичина, чия поема-цикл «Живем комуною» датована вже 1920 р. Зіставляючи поетику його київських «Ронделів» (1919) і харківського циклу 1923 р., Л. М. Новиченко в монографії «Поезія і революція» зауважив, що при всій пружності революційних поезій «харківські вірші все ж не тільки багатші конкретними реаліями, але й складніші за своєю психологічною компоновкою.

Сталися показові зміни на західних землях: якщо на межі століть галицькі видання відкривали свої шпальти для письменників з Наддніпрянщини, то в 20-30-ті роки східноукраїнська преса широко публікує галицьких та буковинських авторів. А в Харкові створюється письменницька спілка «Західна Україна» з однойменним журналом, яку після повернення з Америки очолює М. Ірчан. Імена Я. Галана, С. Тудора, П. Козланюка, Я. Ковдри, О. Гаврилюка, В. Бобинського, Катерини Гриневичевої, Мирослави Сопілки репрезентують літературно-мистецькі пошуки