Особливості розвитку культури на Україні у ХІХ-ХХ ст.

Чи не головною науковою подією тоді була участь членів «Київської громади» у діяльності Південно-російського відділення «Русского географического общества» (1873-1876). Підсумком експедиції відділення до «Юго-западного края» стало семитомне наукове дослідження, яке б могло скласти честь найславетнішій європейській академії того часу. Це був, можливо, найяскравіший вияв української національної самосвідомості.

Тут були зібрані і досліджені документи із усіх сфер буття українського народу, а особливо його уявлення про природу, географію, історію краю. Народний побут, етнографія, фольклор, вірування, мова українців як самобутнього слов'янського народу постали у цьому виданні яскраво й переконливо. У виданні взяли активну участь також М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Лисенко, О. Русов, П. Житецький, В. Антонович [22].

Влітку 1874 р. на Археологічному з'їзді українські вчені наважувались проголосити доповіді українською, а «Київська громада» вже мала свій періодичний орган «Киевский Телеграф», пожвавився культурницький рух. Все це стало причиною нових утисків та переслідувань української культури. Підписаний царем указ в Емську «всемилостивейше повелевал»: не допускати ввозу до імперії з-за кордону будь-яких українських книг; заборонити в імперії видання оригінальних творів та перекладів «на малороссийском наречии»; заборонити сценічні вистави українською мовою, навіть тексти до музикальних нот. До винятків належало: друкування історичних пам'яток і документів (в оригіналі), творів красного письменства, які мали піддаватися місцевій і головній цензурі. Південно-російське відділення «Географического общества» було закрите. За цих умов наступу реакції виникає перша українська інтелектуальна еміграція на чолі з М. Драгомановим у Женеві [22].

У кінці 70-х – початку 80-х років виникла нова концепція національного відродження, що сформувалося під впливом М. Драгоманова, величезних зусиль І. Франка та його покоління. Концепція склалася всупереч соціології про «дві культури», вона виникала не за межею, а в рамках єдиної національної культури. У тривалому протистоянні громадсько-культурницької, «москвофільської», патріотично-народовської і драгоманівсько-франківської орієнтацій перемогла остання, новітня модель культури.

Вплив покоління І. Франка набирає сили, і його печать лежить на пожвавленні культурного процесу останньої чверті XIX в. – професійній періодичній пресі, культурно-освітньому русі (активізація діяльності «Просвіти», поява нових товариств і спілок), літературі, драматургії й театрі, інтернаціональному характері культурної взаємодії, активізації усіх видів художньої діяльності, а також науки. Міцніє зв'язок українського політичного і культурного руху зі світом. На хвилі пробудження широких верств селянства до політичного життя виникають у 80-90-х роках досить популярні громадські видання «Батьківщина» (1879) та журнал «Народ» (1890), а крім них – ціла низка періодики: «Громадський друг» (1878) ; «Світ» (1881) ; «Діло» (1880) ; «Зоря» (1880) ; «Киевская старина» (1882) ; «Життє і слово» (1894) ; «Літературно-науковий вісник» (1898) та ін [12].

Під впливом суспільного руху виникає ряд професійних шкіл та товариств – художників, музикантів, театральних діячів, а під кінець століття і музеїв: етнографічних, художніх, педагогічних тощо. що видавалася Товариством ім. Т. Г. Шевченка. І справа не тільки в тому, що на сторінках журналу виступали майже усі видатні письменники, критики й літературознавці часу, що там друкуються грунтовні статті з гуманітарних та природничих наук, сучасного малярства, етнографії, драматургії, музики; повідомлення про розвиток філологічної науки за кордоном, зокрема й про розвиток українознавства, а в тому, що усі ці явища розглядаються як складники єдиного процесу духовного пробудження.

Крім Галичини, активізується культурний рух і на Буковині, де з 1885 р. починає виходити часопис «Буковина». Утвердження народного руху означало занепад москвофільських настроїв, втрату позицій в церковній справі, науці, культурно-громадській діяльності. Пригасають російськомовні періодичні видання – «Пролом», «Новий пролом» (1887), «Червона Русь» (з 1888) [1].

На зламі XIX-XX ст. дослідженням багатовікової української історії й культури займаються російські та зарубіжні вчені: О. Пипін, О. Шахматов, Ф. Корш, П. Фортунатов, О. Веселовський, І. Бодуен де Куртене, В. Ягач, О. Брюкнер, Ф. Ржегорж, І. Шишманов та ін. За таких умов Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові, зреформоване 1893 р. у науковий осередок, фактично перетворюється під орудою М. Грушевського та І. Франка в українську академію наук з власними друкарнею, бібліотекою, книгарнею, музеєм. Навколо Товариства гуртуються наукові сили усієї України, відкриваються можливості для розвитку усіх видів наукових знань – гуманітарних, природничих і математично-технічних, які успішно забезпечувала українська мова, свідченням чого є хоча б багатотомний «Збірник математико-природничо-медичної секції» НТШ, підготовка якого розпочата 1897 р. В організації наукового життя Товариства видатна заслуга належала М. Грушевському. І. Франко писав: «Чоловік широкої освіти, незламної волі і невичерпної енергії, він сполучав в собі серйозність і критицизм ученого історика з молодечим запалом для справи піднесення рідного народу».

Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) проводить наукові конференції та з'їзди, організовує солідні наукові