Особливості розвитку культури на Україні у ХІХ-ХХ ст.

Тематику побутового та історичного жанрів живопису й графіки започаткували праці Т. Шевченка, К. Трутовського, Л. Жемчужникова та І. Соколова. Власне у офортах Т. Шевченка із «Живописної України», а надто «Видубицький монастир», «Судна рада», «Старости», «Селянське подвір'я» і в полотнах Л. Жемчужникова (в малюнках на мотиви Т. Шевченка «Чумаки в степу», «Кобзар з поводирем»), акварелях «Козак їде на Січ»; в жанрових сценах І. Соколова і К. Трутовського («Ніч на Івана Купала»; «Ярмарок на Україні», «Колядки на Україні») постає усе розмаїття проблематики та способів її реалізації у полотнах і наступного покоління найвидатніших творців реалістично-побутового та історико-патріотичного жанру (М. Кузнецова, К. Костанді, М. Пимоненка, С. Васильківського, Ф. Красицького, І. Їжакевича, К. Устияновича, М. Івасюка). Полотна цих художників відзначаються майстерністю композиції, поєднанням жанрових сцен з мальовничістю української природи як невід'ємного компонента зображуваного, увагою до деталей народного одягу, житла, домашнього начиння.

Центральне місце в післяшевченківському жанрово-побутовому живописі посів К. Трутовський. Пов'язаний з Україною походженням, він і перші свої твори (кінець 40-х років) присвятив рідному краю, не розлучався з ним до кінця життя (1891). Плідними для нього щодо української тематики були не лише перші дванадцять років після Академії (1849-1862), коли він постійно жив на Харківщині, але й наступні, проведені на Курщині (1862-1870), у Москві (1871-1881) і знову на Курщині [17].

Із численних етюдів народилися полотна «Вечір в українському селі», «Колядки на Україні», «Білять полотна», «Весільний викуп», «За хмизом» та ін. Але ця рівновага життя змінюється різким дисонансом в творах «Сирітки» і «Дід захворів», а особливо у «Хворому». У кінці 70-х у художника виразно вивершується ще один цикл творів, розпочатий в 50-х роках. Це – соціальна трагедія народу, його животіння серед багатих потвор («Танок кріпачок перед поміщиками», «Привели до пана», «Рекрутський набір», «Гра в карти») [10].

 

 

З відомих політичних причин, про які вже йшлося, з середини 60-х років центр українського культурного руху поступово переміщується на західноукраїнські землі, до Львова, де за умовконституційної Австро-Угорщини функціонувала українська періодика, різні культурно-освітні товариства, викладалася українська мова у початкових школах тощо. Хоча слід підкреслити, що у 60-х роках і в Галичині свідома українська інтелігенція у своїй патріотичній діяльності натикалася на активний опір як чужих (польсько-шляхетських елементів), так і своїх – «москвофілів».

Навіть ті скромні завоювання русинів, які принесла революція 1848 р. – виникнення Народного дому, Ставропігійського інституту, Галицько-руської матиці з друкарнею, видавництвом, певними матеріальними достатками, які давала уніатська церква, – все це опинилося в руках політичних та клерикальних кіл антиукраїнської орієнтації.

Початком новітнього галицького українофільства І. Франко вважав 1861 p., коли у Чернівцях вийшли брошури А. Кобилянського і К. Горбаля. Провідні діячі тої доби – В. Шашкевич, Ю. Федькович, С. Воробкевич, К. Климкович і А. Могильницький, М. Устиянович в міру своїх можливостей виступали як будителі народу через журналістику, художню літературу, культурно-освітні товариства («Просвіта»). Цей рух будив надію та підтримку з боку Східної України.

Помітний вплив на нове галицьке пробудження справив П. Куліш і як письменник, і як організатор культурного процесу: власне, на його кошти була заснована «Правда» (почала виходити 1867 p.), яка активізувала об'єднання українських культурних сил по обидва боки чужих кордонів; він був причетний і до створення українського літературного фонду (завдяки внескам Є. Милорадович із Скоропадських, П. Семиренка, Є. Чикаленка та О. Кониського), який став однією зі складових при виникненні літературного товариства ім. Т. Шевченка (1873) [7].

І все ж 60-70-ті роки в розвитку української культури були типово перехідними. Головне їх гасло: зберегти себе, не асимілюватися, протидіяти плановій і старанно підготовленій русифікації, полонізації, мадяризації, румунізації і т. п. Потрібна була консолідація національних сил, висунення найбільш ефективних засобів, щоб вистояти у цьому протистоянні. Власне цим і жили В. Навроцький, О. Терлецький, М. Драгоманов. Так, В. Навроцький, працюючи у «Правді», уболівав за розвиток мови, освіти, поширення національної самосвідомості. «Щоб зрозуміти історію свого народу, треба конче пізнати, – писав він, – землю, на котрій він живе, на котрій він за життя своє боровся і бореться».

Отже, історично склалося так, що українська культура в часи неволі утверджувала себе як рідною, так і іншими мовами і водорозділ у ній проходив часто-густо не за мовними, а загальнолюдськими ознаками розвитку цивілізації. З цієї точки зору слід розглядати і далеко неоднозначне русофільство.

В культурі 60-70-х років є цілий ряд тенденцій, які після репресій відроджуються (література, мистецтво, журналістика), але є й тенденції новітні, зумовлені суспільними обставинами того часу. Вони найвиразніше виступають у освіті та науці.

У Східній Україні вся система освіти була російськомовною. Це стосується трьох університетів (Київ, Харків і Одеса), учительського педінституту (Ніжин), 129 гімназій, мережі реальних і комерційних училищ, інститутів благородних дівчат, 16 818 міністерських, земських і парафіальних шкіл. Зрештою, і в Галичині українські школи складали мізерний відсоток (одна школа на 820 тис. населення, тоді як одна польська – на 30 тис.).